Натурфілософія
Viva Revolution
Саме із подібними викриками проходила Велика Французька революція, яка знищила старий порядок і поклала підґрунтя для нового.
Є щось романтичне у революціях, повстаннях і переворотах, які залишилися у людській історії і суспільній свідомості образом. Образом чогось, властивого ідеалістам і філософам, чогось, що покликане закінчити і розпочати новий цикл життя, чогось, що несе як якісь певні зміни і свіжість, ніби кришталевий струмочок, що поєднує бурхливу річку і мертву водойму, так і руйнацію, ніби лісова пожежа, що спалює усе прекрасне вщент...
Отака вона, революція. Неоднозначна по своїй природі та наслідкам. Така вона була і на теренах України. Із давніх-давен аж досьогодні.
Які ж революції, перевороти і повстання назавжди викарбувалися вічними літерами на підручниках історії?
Чесно кажучи, досить важко систематизувати усе, що відбувалося на наших теренах. По цій причині варто зазначити, що у цю статтю потрапить усе те, що у своєму фіналі зводилось до одного: зміні. Зміні суспільного, політичного чи то культурного життя.
Для зручності такі події іноді будуть згадуватись під терміном "революція".

Для початку варто визначитись із терміном.


Яке визначення дає, приміром, довіренна "Wikipedia"?

Революція (лат. revolutio — переворот, змінення, кардинальна зміна) — швидка радикальна зміна всієї самостійної органічної або неорганічної системи. Прикладом зазначеної системи є суспільство, людина, науковізнання, засоби виробництва, окреме тіло.
Революція, на відміну від реформи, змінює усю систему, а не окрему її частину, яка також може бути системою. У відповідності з тих про яку систему йдеться, кажуть про суспільну або політичну революцію, революцію в розвитку біологічного виду, революцію в якійсь науці, технічну революцію...

Щоб не розчаровувати тих, хто прийшов за чіткою відповіддю, нижче буде наведено План.

Оскільки революцій, у їхньому класичному розумінні, на Україні майже не було, то до уваги братимуться також важливі або цікаві перевороти, повстання і просто суттєві зміни у найрізноманітніших галузях, починаючи від політики, закінчуючи літературою чи релігією.


  • Переворот Олега 882 року
  • Древлянське повстання 945 року
  • Міжусобна війна 976-980 років
  • Хрещення Русі 988 року
  • Міжусобна війна 1015-1019 років
  • Київське повстання 1018 року
  • Київське повстання 1068 року
  • Київське повстання 1113 року
  • Галицьке повстання 1144 року
  • Київське повстання 1146—1147 років
  • Київське повстання 1157 року
  • Галицьке повстання 1189 року
  • Галицьке повстання 1219-1221 років
  • Бакотське повстання 1431–1434 років
  • Династична війна 1432-1438 років
  • Повстання Лева 1457 року
  • Повстання Мухи 1490-1492 років
  • Повстання Дожі 1514 року
  • Брацлавське і вінницьке повстання 1541 року
  • Білоцерківське повстання 1589 року
  • Повстання Косинського 1591-1593 років
  • Повстання Наливайка 1595-1596 років
  • Брацлавське повстання 1594-1595 років
  • Війна пралославних з уніатами у Києві 1596-1637 років
  • Повстання Жмайла 1625 року
  • Повстання 20-30-х років 17ст.
  • (повстання Жмайла 1630 року,
  • Сулими 1635 року,
  • Острянина і Гуні 1637-1638 років)
  • Покутське повстання 1648 року
  • Національна революціі 1648-1676 років
  • Національно-визвольна війна 1648-1656 років
  • Повстання Височана 1648 року
  • Повстання Пушкаря і Барабаша 1657-1658
  • Виступи дайнеків 1658-1659 і 1666 років
  • Паволоцьке повстання 1663 року
  • Переяславське повстання 1666 року
  • Антимосковське повстання 1668 року
  • Слобожанське повстання 1670-1671 років
  • Лівобережне повстання 1687 року
  • Повстання Петрика 1692—1693 років
  • Повстання Палія 1702-1704 років
  • Повстання Мазепи 1708-1709 років
  • Опришківський рух 16-19 століть (1730-1740-ві під проводом Довбуша)
  • Повстання сіроми 1768 року
  • Гайдамацьке повстання 1768-1769 років
  • Турбаївське повстання 1789-1793 років
  • Повстання бузьких козаків 1817 року
  • Чугуївське повстання 1819 року
  • Повстання Чернігівського полку 1826 року
  • Шебелинське повстання 1829 року
  • Чумний бунт у Севастополі 1830 року
  • Листопадове повстання 1830-1831 років
  • Повстання Кармалюка 1830-1835 років
  • Повстання Кобилиці 1840-х років
  • Галицьке повстання 1846 року
  • Похід у Таврію за волею 1856 року
  • Січневе повстання 1863-1864 років
  • Полтавсько-Харківське повстання 1902 року
  • Національне відродження початку ХХ століття
  • Українська революція 1905-1907 років
  • Українська революція 1917-1921 років
  • Виступ Полуботківців 1917 року
  • Жовтневі події в Києві 1917 року
  • Листопадове повстання 1917 року
  • Листопадовий зрив 1918 року
  • Переворот Скоропадського 29 квітня 1918 року
  • Антигетьманське повстання 1918 року
  • Січневе повстання 1918 року
  • Махновщина 1918-1921 років
  • Повстання Григор'єва 1919 року
  • Денікінщина 1918-1919 років
  • Врангелівщина 1920 року
  • Григор'ївське повстання 1919 року
  • Повстанський рух 1918-1920-х років
  • Драбівське повстання 1920-1930-х років
  • Селянське повстання 1929-1939 років
  • "Розстріляне Відродження" 20-х рр. ХХ ст.
  • Проголошення Карпатської України 1939 року
  • Проголошення Української Держави 1941 року
  • "Шістдесятництво" 1950-1960-х рр.
  • Дисиденство 1980-1990-х рр.
  • "Помаранчева революція" 2004 року
  • "Революція Гідності" 2013-2014 років

Переворот Олега

Це перша згадка про радикальні перетворення на наших землях.

По тексту «Повісті минулих літ», Аскольд і Дір були боярами (дружинниками) новгородського князя Рюрика, який відпустив їх в похід на Царгород. Вони влаштувалися в Києві, захопивши владу над полянами, які в цей час не мали свого князя і платили данину хозарам. У той же час в «Повісті...» йдеться про те, що після смерті Кия, Щека і Хорива їх нащадки княжили у полян.
Далі в «Повісті ...» повідомляється, що в 866 році під проводом Діра та Аскольда було здійснено перший похід Русі на Царгород.

Пізніше «Повість ...» говорить про похід в 882 році наступника Рюрика, новгородського князя Олега, який, захопивши Смоленськ і ряд інших міст, підійшов до Києва і дізнався, що тут правлять Аскольд і Дір. Тоді Олег сховав воїнів у човнах і послав за ними, назвавшись купцем, що плив у грецькі землі. Коли ж ті прийшли, воїни вийшли із засідки і Олег сказав Аскольду й Діру, що вони не князі і не княжого роду, а він, Олег, княжого, а разом з ним малолітній син Рюрика Ігор. Після цього Аскольд і Дір були вбиті, а Олег став київським князем.


Древлянське повстання

Наступна "революція" сталася за участі древлян за правління князя Ігора Рюриковича.

В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Причиною невдоволення деревлян владою князя була велика данина, яку збирав із них Ігор за допомогою варягів.
Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити тяжку данину — хутра, шкури, мед, віск, чи чого там чекав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Тому слов'янські племена не раз противилися проти цих важких обов'язків.

Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу своєму воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється: «Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити данину деревлянам і пішов з дружиною на деревлянську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.

Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не уб'ють. Так буде і з нами, як його не вб'ємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Самого князя прив'язали до стовбурів двох нагнутих дерев, відпустили, й дерева роздерли його тіло на дві частини. Існують, по суті, й перекази про це. Літопис подає смерть Ігоря у 945 році.

946 року, після ряду сутичок і конфліктів, княгиня Ольга, Ігорева дружина, придушила повстання і ліквідувала древлянське князівство. Вона на чолі київської дружини жорстоко помстилася древлянам — спалила їхню столицю Іскоростень і стратила біля п'ятьох тисяч мирних жителів.



Міжусобна війна 976-980 рр.

Перша міжусобна війна на Русі.

Після загибелі 972 року князя Святослава Ігоровича князівство було поділено між його синами на три частини. Києвом керував його законний син Ярополк. Восени 976 року розгорілася міжусобна війна між Володимиром і легітимними синами Святослава, яку підняв київський воєвода Свенельд. Син воєводи Лют був убитий слугами Олега, одного з синів Святослава, за що той підбурив князя Ярополка піти війною проти брата. Під час бойових дій Олега вбили його ж воїни, скинувши з коня.

Володимир, рятуючись, втік до свого дядька в Швецію, де одразу ж одружився з Оловою і набрав з воєводою Добринею варязьке військо і повернувшись восени 978 року спершу до Новгорода, почав війну проти київського князя.

Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, залякавши заколотом киян, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня.

У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю, Володимир взяв у наложниці.
Коли варязьке військо, яке привів Володимир зі Швеції, стало вимагати собі за службу данину з киян, Володимир обіцяв їм, але через місяць відмовився. Частину варягів відіслав на службу в Константинополь, порадивши візантійському імператору розвести їх по різних місцях. Іншу частину варязьких найманців Володимир залишив собі для управління містами.

Таким чином, князь Володимир став правителем Київської Русі 980 року.


Хрещення Русі

Також варто висвітлити революцію іншого спрямування - культурну, а саме Хрещення Русі.
Датою події вважається 988 рік. Рік, коли Володимиром Великим було проведене масове хрещення Києва, а згодом інших міст держави, після чого релігія поширилася на усю Русь і стала офіційною.

Варто зазначити передмови.
І до Володимира виникали ідеї християнізації Київської Русі. До відомих спроб відносять намагання Аскольда, Ольги, які не увінчалися особливим успіхом.

Сам Володимир Святославич чудово розумів, що для централізації влади потрібна єдина релігія.
Спочатку князь спробував реформувати уже існуючу язичницьку, однак згодом дійшов висновку, що для досягнення своєї мети потрібна радикально інша, нова релігія.

Згідно "Повісті минулих літ" князь провів певне "дослідження" вір. Були розглянуті іслам, іудаїзм та християнство обох течій.
Іслам був відкинутий через заборону на пиття алкоголю, іудаїзм - за те, що ті, хто його сповідував, не мали власної держави, західний варіант християнства - за те, що бабуся Володимира -Ольга, не сприйняла його у свій час - повідомляють деякі джерела.
Залишилося Східне християнство, яке і стало державною релігією.

Тепер наслідки:

Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави.
Унаслідок запровадження християнства в Київській державі було зміцнено владу київського князя, навколо Києва тісніше згуртувалися різноплемінні території, покладено край породженим місцевими язичницькими вруваннями настроями замкненості й відокремленості від інших територій.
У міждержавному житті наслідки впровадження християнства виявилися у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, у зростанні ваги дипломатії.
До безпосередніх наслідків упровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації.

Наслідки заходів Володимира з поширення освіти були безпосередньо пов'язані із впровадженням християнства, проте яскраво вони виявилися через кілька десятиліть - коли на Русі розквітли книжна культура, архітектура і живопис.

Хрещення Русі по праву можна розглядати як повноцінну і повномасштабну культурну революцію.



Міжусобна війна 1015-1019 рр.

Друга міжусобна війна на Русі. Відома також як "Усобиця Володимировичів".

Вона була між синами київського князя Володимира Святославича за «старійшинство» після смерті батька.

Події усобиці відображені як у руських джерелах (літописи і твори борисоглібського циклу), так і в польських (Галл Анонім) та німецьких (Тітмар Мерзебурзький) хроніках. Відгомін цих подій також зберегла більш пізня сага про Еймунда.

Аналіз усіх наявних джерел показує досить суперечливу картину, і серед дослідників немає єдиної думки про перебіг подій усобиці.

У 1015 році помирає князь Володимир, який мав 12 синів. Між ними почалася нова війна за владу.

Існують згадки про те, що Володимир виділяв серед своїх синів Бориса, однак однозначного висновку не існує.
На арені міжусобиці можна виділити двох основних гравців, які ще до смерті Володимира показували свої амбіції - Святополк і Ярослав.

Судячи з джерел, Святополк, князь туровський, сидів у в'язниці вже у 1013 році, а Ярослав, князь Новгородський, перед смертю батька відмовився платити данину, чим мало не спровокував війну із Києвом.
У Києві під час приготувань до походу проти непокірного сина князь Володимир Святославич захворів i помер 1015. Улюбленець Володимира Борис у той час був із військом у поході на печенігів. Користуючись відсутністю в Києві інших братів, Святополк захопив київський стіл

Літопис приписує Святополку намір знищити своїх братів-конкурентів. У Святополка були причини непокоїтися: Ярослав уже відкрито порвав із Києвом, тоді як київська дружина, що повернулася з невдалого походу Бориса на печенігів, намовляла Бориса силою захопити київський престол.

Борис Володимирович відмовився. 1015 року він загинув у своєму таборі від рук підісланих Святополком вбивць.
Згодом біля Смоленська загинув Гліб, князь муромський, і Святослав, князь древлянський, який намагався втекти в Угорщину.

1016 року починається боротьба між Святополком і Ярославом Мудрим.
Ярослав, що княжив у Новгороді, зібрав загін з варяг і новгородців і рушив на Київ. Після кривавої битви поблизу міста Любеча, Київ був захоплений і Святополк змушений був відступити.Однак на цьому ворожнеча не закінчилася.

В цьому ж році Святополк зібрав військо, користуючись підтримкою польського князя, свого тестя, Болеслава І Хороброго, і відвоював Київ, прогнавши Ярослава назад в Новгород.
Тим часом Ярослав зібрав у Новгороді нове військо i вдруге виступив проти Святополка. Святополк, залишившись без польської підтримки, втік із Києва до печенігів.

1019 Святополк прийшов із великим військом печенігів повернути собі київський стіл. У битві, яка сталася на місці, де було вбито Бориса, Ярослав переміг Святополка і знову посів київський стіл.


Повстання 1018 року

Повстання містян Києва та інших південноруських міст проти польських військ Болеслава I. Елемент Міжусобиці Володимировичів.

Після поразки в битві під Любечем і втрати київського князювання, Святополк Окаянний, зять Болеслава, попросив польського короля про допомогу. Болеслав погодився й організував похід на Київ. Розбивши на берегах Бугу військо Ярослава Мудрого, Болеслав зі Святополком увійшли до Києва. Частину військ Болеслав відпустив додому, інші були розміщені в містах на постій.
Давньоруський літопис називає ініціатором подальших подій Святополка, який віддав наказ «бити» поляків по містах. Однак, історики вважають найбільш імовірним, що в Києві, як двома десятиліттями раніше в Празі, Болеслав лише скористався внутрішніми негараздами для того, аби захопити владу, а його воїни ставилися до місцевого населення як до переможених, чим викликали народний гнів. Як наслідок, у Києві почали формуватися загони самооборони, що нападали на патрульні загони поляків, завдаючи їм великих втрат, через що польське військо почало зменшуватися. Зрозумівши, що рано чи пізно втрата Києва є неминучою, а польське військо може зникнути, Болеслав почав готуватися до відступу.
Болеслав полишив Київ, вивізши з собою київську скарбницю, сестер Ярослава, а також отримавши від Святополка червенські міста, приєднані до Київської Русі у часи правління Володимира Святославича.
Незабаром Ярослав Мудрий за допомогою новгородців зміг повернутися до Києва, в якому зміг остаточно утвердитися після перемоги над Святополком у битві на річці Альті. Червенські міста були повернуті до складу Київської Русі після того, як Ярослав Мудрий допоміг онукові Болеслава, Казимиру I встановити контроль над Мазовією в 1040-ві роки

Повстання 1068 року

Відбулося на у Києві проти великого князя київського Ізяслава Ярославича. Рушійною силою повстання були кияни, а також мешканці сусдніх сіл Київської землі.

Одразу після смерті Ярослава на Русь поновили набіги половці. Об-єднане військо трьох Ярославичів (Ізяслава, Всеволода Святослава) і зустрілося із кочовиками 1068 року на річці Альті і зазнало нищівної поразки після чого Святослав втік до Чернігова а Ізяслав і Всеволод — до Києва.

Кияни, незадоволені тим, що половці дійшли аж до київських околиць і грабують їх, зібрали віче і попросили князя Ізяслава дати їм зброю, аби самим дати відпір, на що той дав відмову.

Розгнівані, вони розгромили двір тисяцького Коснячки і звільнили підступно ув'язненого 1067 року полоцького князя Всеслава Брячиславича і проголосили його великим князем.

Ізяслав із братом Всеволодом Ярославичем Переяславським утекли з князівського палацу, тут же розграбованого городянами. Далі Ізяслав перебрався до Польщі, де заручившися підтримкою, і через 6 місяців рушив на Київ.

Всеволод, дізнавшись про наближення Ізяслава з військом польського князя Болеслава, утік без битви до Полоцька.
Ізяслав із поляками ввійшов до Києва і, незважаючи на заступництво молодших Ярославичів, послав до Києва свого сина Мстислава, який придушив повстання.

Повстання 1113 року

Повстання міських низів Києва, холопів і, можливо, сільського населення Київської землі. Вибухнуло 17 квітня—21 квітня 1113 року, після смерті князя Святополка Ізяславича, що опікувався лихварями та спекулював сіллю. Головним чином постраждали князівські поплічники — тисяцький Путята та соцькі, а також євреї-лихварі і купецтво.

Причиною повстання стало підвищення цін на хліб, голод, зловживання князівської адміністрації, яка спекулювала цими продуктами, та перетворення вільних містян на холопів за борги. 17 квітня обурені кияни з боєм узяли двір боярина Путяти Вишатича та почали громити володіння лихварів.

Налякана боярська верхівка Києва звернулася до переяславського князя Володимира Мономаха і запросила його на великокнязівський престол.

Ставши великим князем Київським, Мономах видав нові закони (відомі під назвою Устав Володимира Мономаха), які містили деякі поступки повсталим. У статуті обмежувалися відсотки за позикою, були сформульовані права і обов'язки закупів, заборонялося перетворювати на раба купця-боржника, якщо він позбувся свого майна внаслідок війни або пожежі. Фактично це рятувало бідноту від загрози тривалої або вічної кабали

Таким чином почалося правління Володимира Мономаха (1113-1125) і початок останнього піднесення Русі.

Галицьке повстання 1144 року

Виступ мешканців міста Галича проти князя Володимирка Володаровича (див. фото)

Об'єднавши ряд удільних князівств в єдине Галицьке князівство, Володимирко намагався також приєднати до своїх володінь Волинське князівство, чим викликав невдоволення з боку великого князя київського Всеволода ІІ Олеговича. В боротьбі зі Всеволодом Володимирко зазнав невдачі (1144) і зобов'язався сплатити йому 1400 гривень. Щоб зібрати кошти, Володимирко обклав даниною населення Галича, що викликало невдоволення городян і стало приводом до повстання.

Скориставшись з виїзду Володимирка на полювання до Теребовлі, галичани закликали князювати зі Звенигорода Івана Берладника. Володимирко, зібравши свої війська, протягом трьох тижнів тримав Галич в облозі. Під час битви Іван Берладник утік на Дунай у місто Берладь (звідси і прізвисько), а звідти до Києва. Володимирко жорстоко розправився з повсталими, міцно закріпився на галицькому престолі.


Київське повстання 1146 року

Повстання київської громади проти передання влади князем Всеволодом Ольговичем своєму братові Ігорю Ольговичу.

Передмова:
За заповітом Ярослава Мудрого, Чернігівські землі належали Святославові. Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князфв - Олеговичів (літопис називає їх Ольговичі) та Давидовичів.
Проте чернігівські князі під час Роздробленності не полишали мрій заволодіти Києвом. Деяким справді це вдалося, зокрема Всеволоду Ольговичу (1139-1146).

Приводом до повстання стала зміна князя в Києві по смерті Великого князя Київського Всеволода Ольговича у 1146 році. Він передав київський стіл братові Ігорю Ольговичу, що викликало обурення містян, невдоволених правлінням померлого. Кияни не бажали передання міста до спадку нащадкові з родини Ольговичів, а хотіли самостійно вирішувати долю київського столу.

Віче на Подолі вимагало від Ігоря Ольговича присягнутися не утискати містян.
Ігор через брата Святослава Ольговича присягнув (то була перша в історії Руської землі угода міської громади з князем). Однак маса киян залишилася незадоволеною і почала громити двори тивунів Всеволода Ольговича, його мечників і бояр.
Наростальне невдоволення використала боярська партія на чолі з тисяцьким Улебом й закликала на княжіння Ізяслава Мстиславича (онука Володимира Мономаха) з Переяслава.

Ізяслав виграв битву в Ольговичів біля валів Києва, завдяки переходові на його бік київського ополчення. Ігоря Ольговича насильно постригли в ченці, а Ізяслав 13 квітня вокняжився в Києві.




Київське повстання 1157 року

Повстання населення Київського князівства проти союзників Юрія Долгорукого після його смерті (імовірно, від отруєння на бенкеті).

Князь Юрій Долгорукий довгий час, користуючись смутою, намагався захопити Київ, що йому і вдалося на третій раз 1155 року.

У 1157 рік (після невдалої спроби Юрія вигнати Мстислава Ізяславича з Волині) склався чернігівсько-волинсько-смоленський союз проти Юрія. Мстислав і Роман Ростиславич уже виступили на Київ, Ізяслава ж зустріли посли, які повідомили про смерть Юрія.
Відомо про симпатії киян до старшої гілки нащадків Мстислава Великого. Зокрема, в ході попередньої міжусобиці в Києві Юрія своєчасно не сповіщали про наближення ворога з Волині, від чого дивувався союзник Юрія Володимир Володаревич галицький. Також імовірно в Києві був отруєний не тільки Юрій, а й його син Гліб (1171).

Були розграбовані два двори Юрія (в Києві та за Дніпром) і двір його сина Василька в Києві. Також по містах і селах вбивали і грабували суздальців.

У Києві вокняжився Ізяслав Давидович.

Галицьке повстання 1189 року

Повстання у Галицькій землі проти угорських загарбників у 1189.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187) (див. фото) боярська опозиція розпочала відкриту боротьбу проти його синів Олега і Володимира. Володимир Ярославич, який став князем після Олега, не визначався ні великими здібностями, ні політичним хистом. Через деякий час він був позбавлений боярами влади і залишив Галич. З цього скористався угорський король Бела III. 1188 року, захопивши Галич, він проголосив себе королем Галичини і призначив свого сина Андрія галицьким намісником. Опинившись під іноземною владою, галицькі бояри самі почали звертатися за допомогою до різних князів: Романа, Рюрика, Святополка.

На заклик галичан прийшов з військом Ростислав Берладник, син Івана Берладника. В бою з угорцями Ростислав зазнав поразки, і попав в полон, де був отруєний угорцями.

Влітку 1189-го галичани підняли повстання проти загарбників. На допомогу прийшов Володимир Ярославич, якого підтримував за наказом свого сюзерена німецького імператора Фрідріха І Барбароси польський князь Казимир II Справедливий. Угорські війська залишили Галич, і Володимир міцно закріпився на галицькому просторі.


Галицьке повстання 1219—1221 років

Народне повстання у Волинсько-Галицькій державі проти угорських загарбників.

Після смерті Романа Мстиславича 1205 року галицькі бояри, скориставшись із малолітства його синів Данила і Василька, повели боротьбу проти зміцнення великокнязівської влади. В усобиці почали втручатися чернігово-сіверські князі, а також Угорщина й Польща, які намагалися підкорити волинсько-галицькі землі. 1214 року в Спишікраківський князь Лешко Білий та угорський король Андраш ІІ вирішили захопити і поділити між собою землі Волинсько-Галицького князівства. Через деякий час Галичину окупувало угорське військо, а Польща загарбала Перемишль, Берестейщину і північно-західну частину Волині. Галицький престол захопив Коломан Галицький, син Андрія ІІ.

1219 року галичани підняли повстання проти загарбників, закликавши на допомогу новгородського князя Мстислава Удатного (див. фото). 25 березня 1221 об'єднані сили волинського князя Данила Романовича Галицького, Мстислава Удатного і повсталих містян розбили під Галичем угорські війська, очолені королевичем Коломаном, який потрапив у полон і був висланий у Торчевськ.


Бакотське повстання

Антифеодальне повстання у 1431–1434 рр. на території Бакотської волості на Поділлі. Територія волості опинилися у нейтральній зоні між Польщею та Литвою, чим скористалися місцеві селяни, котрі відмовилися відбувати феодальні повинності й оголосили себе вільними. Незважаючи на каральні експедиції, повстання тривало до 1434 р. Подібний рух мав місце і в районі Летичева, на Брацлавщині.

Династична війна 1432-1438

Громадянська війна у Великому князівстві Литовському.

Війна між руськими та литовськими православними магнатами під керівництвом Великого князя Руського Свидригайла, що проголосили створення Великого князівства Руського та литовською католицькою шляхтою під проводом Великого князя Литовського Сигізмунда, якого підтримувала Королівство Польське.

Відповідно до Кревської унії (1385 р.) Велике князівство Литовське об'єднувалось з Польським королівством. Дві держави залишались самоврядними, при цьому, Великий Литовський князь Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став польським королем та прийняв католицьку віру.
Хоча ця унія й об'єднувала сили двох держав у боротьбі з агресією Тевтонського ордену та наростаючою міццю Московського князівства, вона разом з тим відкривала шлях для польської та католицької експансії на схід (на українські та білоруські землі).

Тому, унія була неоднозначно сприйнята в Литовсько-Руській державі. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла — Вітовта, який домігся поступок з боку Польщі. Так, згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівста, а згодом він прийняв титул Великого князя Литовського.

У 1398 р. унію для Литви було скасовано. А держава стала називатися — Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське. Подальшим планам зміцнення сили цієї держави перешкодила поразка литовсько-руських військ Вітовта від монголо-татар у битві на р. Ворсклі (1399р.). Після загибелі багатьох руських князів, Вітовт змушений був шукати порозуміння з Ягайлом.
У 1401 р. у Вільно було укладено нову міждержавну унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля.
1413 року було укладено Городельську унію, яка підтвердила привілейоване становище католиків у Литві.

Після смерті Вітовта 1430 року великим князем литовським, усупереч умовам Городельської унії, за якими для затвердження кандидатури великого князя литовського необхідна була згода Польщі, було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича.
Орієнтація Свидригайла на українську та білоруську знать спричинила невдоволення литовців, і за підтримки Польщі великим князем литовським було оголошено брата Вітовта - Сигізмунда.
Усунення від влади 1432 року обурило прихильників князя, яких було чимало серед української та білоруської знаті. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда.

Долю династичної війни Свидригайла визначала битва під Вількомиром, де у 1435 році він зазнав поразки.

У 1439 р. Свидригайло був змушений виїхати за кордон. Після смерті Сигізмунда, Свидригайлу було надано у законне володіння відновлене Волинське князівство, яке після його смерті 1452 р. — ліквідували. Спільно з поляками, до 1438 р. Сигізмунд підкорив собі майже всі землі Великого князівства Руського.


Повстання Лева

Антикріпосницьке повстання селян Покуття 1457 року на південному сході Руського воєводства.Селянам вдалося захопити місто Снятин але прибулі польські війська взяли штурмом Снятин і придушили повстання.
Повстання під проводом Мухи

Одне з найбільших повстань 15 століття українських і молдовських селян, штучно спровоковане господарем Молдовського князівства Штефаном ІІІ, який перебував у конфронтації з Польщею і Литвою-Руссю і намагався поширити свої впливи на західноукраїнських землях. Відбулось у 1490–1492 роках на чолі з селянином Мухою, яке почалося у Молдові і охопило Галичину і Буковину. Повстанці нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли і вбивали панів.

Тогочасний перемиський єпископ РКЦ Ян з Торговиська, автор польського літопису, пише:

«Якийсь Муха з Волощини, в короткому часі, зібрав 9000 війська з селян, впав у ту частину Руси, де лежить Снятин, узяв його й пограбив, потім нападав на різні міста й села, а інші підбив собі, аж до Галича». Польський король Казимир IV Ягеллончик закликав до походу проти повстанців шляхту і найняв пруські війська (Тевтонський орден). Влітку 1490 року біля міста Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами, а залишки їх на чолі з Мухою відступили на Покуття в райони Коломиї і Снятина, а потім у ліси Північної Буковини.

Навесні і влітку 1491 року знову з'явилися повстанські загони, які очолював Андрій Боруля (вважають, що це той же Муха). Біля Галича вони зазнали поразки. Борулю схопили пани і стратили — скинули із стінХотинської фортеці.

Але повстання тривало. У 1492 році селянські загони, ватажок яких також називався Мухою, оволоділи значною частиною Галичини. Вони нападали на маєтки феодалів, палили їхнє майно, убивали панів. Недалеко від Галича група українських шляхтичів уночі напала на загін повстанців, знищила його, а Муху захопила і видала польським військам. Його перевезли у Краківську в'язницю, де він незабаром і помер від катувань


Повстання Дєрдя Дожі

Антифеодальне повстання угорських, українських, словацьких і волоських селян в Угорщині під проводом дрібного шляхтича Дєрдя (Георгія) Дожа (1472–1514) (див. фото), яке відбулося 1514 року.

Почалося в квітні 1514 року з організації загонів для боротьби проти турецької небезпеки на заклик чеського та угороля короля Владислава II Ягеллона і Папи Римського Лева X розпочати новий хрестовий похід, за участь у ньому міщанам було обіцяно звільнення від мита, а селянам — від кріпосної залежності. Вже влітку в армії «куруців» (угор. kurucok, — хрестоносці) на чолі з Дєрцем Дожею налічувалося близько 100 тисяч осіб, однак унаслідок переслідування магнатами Угорщини всіх селян, які брали участь у куруцьких загонах, останні повернули зброю проти магнатів з метою знищення кріпацтва та встановлення народовладдя. Повстанців підтримали популярні серед населення монахи-францисканці, які виробили й проповідували особливу ідеологію «народних хрестоносців». Повстання охопило більшу частину Угорщини, в тому числі й Закарпатську Україну (Марамороську, Угочанську, Березьку й Ужанську жупи). В ньому поряд з угорцями брали активну участь русинські (українські), словацькі, волоські (румунські) та інші селяни. Вони відмовлялися виконувати феод. повинності, захопили кілька замків (серед них — Мукачівський, Королівський і Хустський в Закарпатті) і міст, розправлялися з феодалами. Дєрець Дожа проголосив на охопленій повстанням тереторії республіку, загальну рівність і верховенство прав народу та рушив зі своєю армією на Трансільванське князівство. Поблизу м. Темешвар (нині м. Тімішоара, Румунія) 15 липня 1514 року його армія була розгромлена військами трансільванського князя Я. Запольяї та темешварського воєводи І. Баторі. Д. Дожа потрапив у полон

20 серпня 1514 року Дєрця Дожу було страчено, живим спаливши на розпеченому залізному троні. Жорстоко розправилися угорські магнати і з рядовими повстанцями — було знищено близько 50 тисяч осіб. «Трупи селян лежали тисячами вздовж вулиць і на околицях спалених сіл», — зазначали сучасники. Після придушення повстання на Закарпатті міста Ужгород, Мукачеве, Хуст, Тячів, Севлюш (нині м. Виноградів), села Вишково (нині смт. Хустського р-ну), Довге Поле (с. Довге), Солотвино були оголошені «бунтарськими» й обкладені великими поборами й контрибуціями. Державні збори Угорщини (так званий Дикий Сейм) у жовтні 1514 року схвалили низку жорстких заходів, що посилювали владу феодалів над селянами — останнім назавжди було заборонено переходити від одного господаря до іншого і мати зброю.

Брацлавське і вінницьке повстання міщан

Повстання населення в Брацлаві й Вінниці 1541 року проти утисків і грабунків литовської адміністрації, очолюваної брацлавським старостою князем С. Пронським. Повсталі міщани захопили брацлавський і вінницький замки, скарали на смерть урядовців, а Пронського вигнали. Згодом повстання було придушено, а його керівників страчено.

Білоцерківське повстання міського населення

Збройний виступ білоцерківських міщан проти київського воєводи князя В. К. Острозького і місцевої шляхти.

У 1589 році міщани Білої Церкви, здобувши королівський привілей на магдебурзьке право, оголосили себе вільними від феодальної залежності. Острозький, у володінні якого була Біла Церква, не визнав привілею, і білоцерківці повстали проти нього. Князь звернувся до короля по допомогу. Сигізмунд III скасував привілей на магдебурзьке право і прислав у Білу Церкву свого посланця, вимагаючи від міщан повної покори Острозькому. Але білоцерківці не скорилися. Повстання ширилося, набувши рис анти-щляхетського виступу. Мобілізувавши військовиків Київського воєводства, князь придушив Білоцерківське повстання і скарав на смерть його ватажків.


Повстання під проводом Криштофа Косинського

Перший великий збройний виступ козацтва проти шляхти і української адміністрації Речі Посполитої.

Причиною повстання стали заборони і обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодо низовиків та України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровцям.

Приводом до виступу була майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким.

Впродовж 1592 року повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь. 2 лютого 1593 року його придушили сили руських князів Острозьких і Вишневецьких у битві під П'яткою.
Після поразки Косинський спробував знову підняти козаків на боротьбу і навесні 1593 року обложив резиденцію Олександра Вишневецького в Черкасах. Проте в одному з боїв козацький отаман загинув і його війська відступили.

Влітку козаки повторили напад на Черкаси, який закінчився угодою із Вишневецьким. Ця угода денонсувала положення урядової ухвали 1590 року й надавала амністію учасникам повстання. Центральна влада Речі Посполитої дала мовчазну згоду на цю угоду, сподіваючись на участь козацтва в П'ятнадцятирічній війні (1593 — 1606) проти османів.

Повстання під проводом Северина Наливайка

В липні 1594 року, повернувшись з загоном козаків після походу в Молдавію проти османів, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти шляхетського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Григорієм Лободою. В жовтні національно-визвольний рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тисяч чоловік, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та інші міста.

Навесні 1595 року повсталі рушили на Волинь, а згодом — у Білорусь. В кінці 1595 року і на початку 1596-го повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині. У Білорусь на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою. В Білорусі повстання мало виразно антишляхетський характер.

В грудні 1595 р. уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання військові сили під командуванням польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. В кінці січня 1596 року Наливайко з невеликим загоном (1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23 березня (2 квітня) 1596 року загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ.

14 квітня відбулась битва під Каневом. В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними корогвами.

Навесні 1596 року на Солониці під Лубнами повстанці були оточені переважними силами війська Речі Посполитої. Майже два тижні (з 25 травня) героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28 травня (7 червня) 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів військо Речі Посполитої зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з Криштофом Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя.

С. Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 року після нелюдських тортур їх стратили.


Брацлавське повстання (1594—1595)

Повстання українського населення в Брацлаві проти магнатсько-шляхетського панування. Безпосередньою причиною Брацлавського повстання були здирства і знущання королівського старости магната Єжи Струся з міщан Брацлава. Під впливом селянсько-козацького повстання, очолюваного Северином Наливайком, напровесні 1594 р. брацлавські міщани повстали і вигнали з міста старосту Струся і польських жовнірів. Восени 1594 р. вони за допомогою С. Наливайка розгромили на річці Південному Бугу шляхетське ополчення, яке наступало на Брацлав. Лише влітку 1595 р. королівському війську вдалося захопити Брацлав і придушити Брацлавське повстання. Один з керівників Брацлавського повстання — брацлавський війт Роман Титченко (Тищенко) — весною 1596 p. був страчений.

Боротьба православних з уніатами у Києві 1596—1637 років

Міжконфесійна війна між православними міщанами, козаками та духовенством з одного боку та уніатами та польською владою з іншого, що розгорнулася на території Києва у 1596 році та, із змінним успіхом кожної із сторін, тривала 41 рік — до остаточної перемоги православної громади у 1637 році. Причиною війни було бажання польської адміністрації та уніатського духовенства насадити у Києві Унію та заволодіти київськими храмами та монастирями. Внаслідок війни була оновлена українська православна церква, українське козацтво перетворилося на впливову прогресивну частину суспільства, а Києву було повернуто статус провідного українського міста — культурного, наукового та духовного центру українства. Боротьба з Унією у Києві мобілізувала українське населення у боротьбі за власні національні та соціальні права та значною мірою наблизила початок Визвольної війни українського народу.

Занепад українського православ'я

Після приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і аж до XV століття православна церква відігравала у державі велику політичну роль. Її віросповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV столітті, коли українське православ'я через зовнішні чинники, входить у період тривалої кризи. Під впливом Польщі великий князь Литовський, а з ним і його оточення перейшли до католицизму, а православні втратили право обіймати державні посади. Люблінська унія, у свою чергу, посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це був шлях до привілеїв і посад, для других — урівняння в правах з поляками, для третіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один — різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спонсорство церкви, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Правителі грубо втручалися у церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших церковних ієрархів. Світська влада почала повністю конролювати духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи.

У низах діялося іще гірше. Місцева шляхта поводилась із священиками, як із особистою власністю. Шляхтичі призначали парохів на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів чи окремих священнослужителів. Православні монастирі та церкви заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Порядні духівники втікали із своїх парафій, натомість туди направляли темних, часто неписьменних пройдисвітів. Такі обставини спричинили моральну деградацію православної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад української православної церкви.

Виникнення ідеї унії

У Польщі, навпаки, у XV-XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве існувало. У полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Опираючись на королівську владу, єзуїтські ідеологи вирушили на Схід, до України й Білорусі, де їх наступ з величезними зусиллями стримували найкращі православні полемісти та поодинокі непокатоличені українські магнати (князь Костянтин Острозький). Лише українське міщанство, вірне православ'ю, дало єзуїтам належну відсіч.

За цих умов, поступово, у частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були егоїстичні інтереси духовенства, реальні потреби церкви та бажання владик не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися у політичних правах з католицьким духовенством. Відтак, розпочалася робота над організацією та скликанням Берестейського собору.

Та коли про ці процеси довідалася православна громадськість, у тогочасному українському суспільстві виникла надзвичайно напружена ситуація. Крім князя Острозького, проти унії виступили дрібна українська шляхта, велика кількість середньої ланки православного кліру, міщанство, а також новонароджений стан — козацтво.

Берестейську унію 1596 року визнала більшість українських ієрархів, але прості священики та миряни не підтримали ідею об'єднання з католиками. Зрештою, їхньої думки ніхто і не питав, оскільки польська влада вважала, що варто, наприклад, якомусь пастирю визнати унію, як його паства автоматично стане уніатською. Одночасно у власність уніатів переходили б і земельні володіння відповідного храму або монастиря. Таким чином, боротьба, що розгорнулася між православними і уніатами наприкінці XVI — на початку XVII ст. у Києві, мала не тільки ідеологічне, а й економічне та політичне підґрунтя.

У цій боротьбі закон, нехай і несправедливий, був на стороні уніатів, чиї майнові права затверджувалися привілеями Сигізмунда ІІІ. Уніатські намісники й діяти намагалися законним шляхом, переважно судовими позовами проти церковних та міщанських громад, які відмовлялися переходити під руку унії. Проте цивілізовані методи уніатів наштовхнулися на стихійний опір православних народних мас, які спиралися на нелегітимну, зате реальну силу — козаків. Вони не дозволяли уніатам реалізувати свої права, а надто ревних поборників закону просто вбивали.

Київська митрополія вважалася уніатською, оскільки до унії приєднався сам митрополит Михайло Рогоза. Передбачалося, що підлеглі Рогозі київські священики також мають автоматично визнати унію, але цього не зробили ані головні монастирі Києва, ані більшість священиків, ані миряни на чолі з війтом Яцьком Баликою. Особливу упертість продемонстрував Печерський монастир та його ігумен Никифор Тур. Наступникові Рогози Іпатію Потію також не вдалося впоратися з печерськими ченцями; врешті король визнав свою поразку і у 1603 році вилучив Печерський монастир з-під уніатської юрисдикції, а його архімандритом затвердив Єлисея Плетенецького.

Це був значний успіх православних, які не втрачали надії на перемогу, попри те, що в руках уніатів перебували Софійський собор, кілька храмів Верхнього міста та Видубицький монастир. Архімандритом цього монастиря у 1610 році призначено уніатського намісника Антонія Грековича, на якого Потій покладав відповідальну місію — привести київське духовенство до послуху. Цієї мети Грекович не досяг, священики його не визнали, а козаки вчинили перший, поки попереджувальний, замах на його життя.

Зміна уніатського керівництва (новим митрополитом став Йосиф Велямин Рутський) ніяк не відбилася на розкладі сил. Черговим викликом уніатам стало оновлення у 1613 році Подільської Успенської церкви та перетворення її на соборну (невдовзі Сигізмунд ІІІ був змушений видати церкві охоронну грамоту від втручань уніатів). У той же час уніатам вдалося провести на посаду київського війта свого прихильника Федора Ходику-Кобизевича. Близько 1615 року свідомі противники унії об'єдналися у Київське братство, а через рік, у 1616 році, до нього разом із «усім військом Запорізьким» вступив гетьман Петро Сагайдачний і встановив над ним свою опіку. Самі ж уніати щоразу демонстрували свою неспроможність вдатися до продуманих та рішучих дій. Коли ж у 1618 році Грекович спробував силою підтвердити права уніатів на володіння Михайлівським Золотоверхим монастирем, козаки його одразу вбили, втопивши намісника у міській криниці. Така ж доля пізніше спіткала збирача митрополичих податків Оклинського.

У 1620 році єрусалимський патріарх Теофан, завдяки козакам та особисто гетьману Петру Сагайдачному, висвятив на митрополита Іова Борецького, тим самим відновивши у Києві православну ієрархію, яка з 1596 року вважалася неіснуючою. Так було встановлено рівновагу сил, але боротьба продовжувалася. У 1624 році міщани вчинили напад на Софійську слободу, пограбувавши при цьому двір Рутського. У січні наступного року у Дніпрі втопили війта Ходику-Кобизевича. Тоді ж було вбито уніатського священика Івана Юзефовича. Надмірна жорстокість була не до вподоби православним ієрархам, вони почали схилятися до компромісу з уніатами, але у цьому їх не підтримали «низи», які не хотіли слухати ніяких доказів на користь перемир'я. Козаки ж відверто шантажували Іова Борецького, погрожуючи розправою за м'яке ставлення до уніатів.

На той час перемога православних вже вимальовувалася цілком виразно: їй значною мірою сприяла діяльність Петра Могили. З 1626 року церкви, монастирі та їхні маєтки почали переходити до рук православних. Крапку у боротьбі поставила смерть Сигізмунда ІІІ. Новий король Владислав IV у 1633 році визнав законність православної церкви, а Могилі, який став київським митрополитом, передав усі київські храми та обителі. Лише Видубицький монастир лишався у володінні Рутського до його смерті у 1637 році.

Боротьба православних з уніатами у Києві, а також перемога перших у цій міській міжконфесійній війні наприкінці XVI — на початку XVII століття мала надзвичайно велике суспільно-політичне, моральне, духовне та ідеологічне значення та значною мірою визначило подальший хід історії України, а 40 років боротьби допомогли українському православ'ю пройти шлях внутрішнього очищення, та, зрештою, оновили православну церкву в Україні, поставивши її, нарівні з козацтвом, на чолі боротьби українського народу за незалежність.

Міжконфесійна війна у Києві повернула місту статус провідного українського міста, центру суспільно-політичного, інтелектуального, наукового, культурного та духовного життя України. Річ у тому, що після Берестейської унії західноукраїнські землі, будучи географічно близькими до Польщі, стали об'єктом особливо інтенсивного впливу католицтва. Десятирічна відсутність православних ієрархів сприяла розповсюдженню там Унії, бо нікому було поставляти нових священиків. Поступово від православ'я відійшла значна частина населення, змушеного миритися із таким станом речей. За цих обставин на Київщину та до Києва цілими потоками переселялися люди, які так і не зуміли прийняти унію. Сюди переносять свою діяльність із Галичини, Львова такі культурні, наукові сили як Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький та інші. Зрештою, відновлення православної ієрархії саме у Києві — стародавній столиці Київської Русі — піднесло престиж міста як православної, духовної столиці. Київ знову стає колискою православ'я в Україні.

Відновлення православної ієрархії в Україні мало велике значення не лише для самої церкви, а й для козацтва, завдяки якому у великій мірі відбулася ця подія. Таким чином перемога православ'я у Києві кардинально змінила роль українського козацтва, різко піднявши його престиж. Нововисвячені владики у своєму Маніфесті від 28 квітня 1621 року назвали козаків спадкоємцями давнього князівського лицарства.

З появою на Січі талановитих духовних провідників, козацтво міцніло духом, впроваджуючи в життя національно-духовні ідеї, які їм викладались духовними побратимами.


Повстання Жмайла

Козацько-селянське повстання в Україні під керівництвом Марка Жмайла проти шляхетського свавілля.

Занепокоєний масовим покозаченням селянства після Хотинської війни 1620-1621 років, уряд Речі Посполитої у вересні 1625 року послав на Південну Київщину військо на чолі з польським гетьманом Станіславом Конецпольським. Урядове військо 1 жовтня підійшло до Канева. Козацька залога вийшла з міста й після бою з каральним загоном під Мошнами (нині село Черкаського району Черкаської області) відступила до Черкас.

Разом з місцевими козаками, канівські козаки відійшли до гирла річки Цибульника, де збиралися інші козацькі загони. Невдовзі сюди прибули з артилерією, запорожці під керівництвом Марка Жмайла. З'єднавшись із козаками, Жмайло очолив повстанське військо.

15 жовтня відбувся запеклий бій. Повстанці завдали значних втрат ворогові, але під натиском переважаючих сил були змушені відступити до Курукового озера. Спроби розгромити тут козаків не мали успіху, і Конецьпольський був змушений почати перемовини, під час яких угодовська частина козацької старшини 5 листопада 1625 року скинула Жмайла з гетьманства і уклала з урядовим командуванням невигідний для козацтва Куруківський договір.



Повстання Тараса Федоровича (Трясила) (березень — травень 1630)

Козацько-селянське повстання під керівництвом гетьмана нереєстрових запорізьких козаків Тараса Федоровича проти гніту уряду Речі Посполитої.

Основною причиною повстання було подальше посилення феодально-кріпосницького гніту і національно-релігійних утисків з боку можновладців Речі Посполитої. Як засвідчують джерела, Й. Борецький та інші представники духівництва звернулися з листами до запорожців, закликаючи їх виступити на захист православ'я, бо «ляхи утискають нашу віру», «забирають церкви» тощо. Керівники повстання вперше сформулювали програму, в якій поєднувалися вимоги соціально-економічного та національно-релігійного характеру (у зверненнях до населення лунали заклики, щоб і ті, «хто був козаком, і ті, хто ним хоче бути, щоб усі прибували, вольностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських рятували»). Також вперше керівники повстання спробували організувати повстання народних мас не лише півдня Київщини, а й інших українських земель.

Тож невипадково до 10000 повсталих козаків протягом квітня-початку травня приєдналися тисячі селян і міщан (у повстанському таборі під Переяславом у другій половині травня налічувалося понад 30000 осіб). У другій декаді травня 16-20-тисячне королівське військо розпочало бої з повстанцями, що з перервами тривали три тижні. Добитися перемоги полякам не вдалося. Про жорстокий характер боротьби промовляють великі втрати жовнірів. За даними польського хроніста Павла Пясецького гербу Яніна, під Переяславом їх полягло більше, «ніж за всю останню пруську війну».

У боях під Корсунем і під Переяславом повстанці розбили військо Речі Посполитої і в червні примусили польського гетьмана С. Конєцпольського підписати угоду в Переяславі.

Укладення нової угоди з козацькою старшиною, яка передбачала збільшення реєстру до 8 тис. осіб і повернення до підданства покозачених селян і міщан, що зрозуміло, не могло задовольнити повстанців.



Повстання Сулими

Повстання запорізьких козаків під проводом гетьмана Івана Сулими проти Речі Посполитої, що відбулося 1635 року.

У 1635 році Сейм Речі Посполитої видав нове розпорядження, що обмежує свободу козаків і знижує чисельність реєстру. Також поляки прийняли рішення побудувати фортецю Кодак, завдяки якій можна було б здійснювати контроль над сполученням між українськими землями і Запоріжжям.

Уже через місяць після завершення будівництва фортеці, в ніч з 3 на 4 серпня 1635 року вона була зруйнована загоном січовиків, яких очолював гетьман Іван Сулима. Після повернення на Запорожжя зрадник з реєстровців видав козацького гетьмана і він був страчений за наказом короля Речі Посполитої у Варшаві 12 грудня того ж року.


Повстання Павла Павлюка

Козацьке повстання у 1637 році в Україні під керівництвом Павла Павлюка проти шляхти.

Поштовхом до повстання був виступ запорізьких нереєстрових козаків. У травні 1637 р. вони, виступивши із Запоріжжя, захопили артилерію реєстровців у Корсуні і вивезли її на Запорізьку Січ. У серпні 1637 р. повстанський загін, керований Павлюком, вирушив із Запорізької Січі на Київщину. 12 (22) серпня 1637 року Павлюк звернувся до селян, реєстрових козаків і міщан з універсалом, у якому закликав заарештовувати реєстрову старшину — прихильників шляхетської Речі Посполитої і вступати до повстанських загонів.

Піднімати повстання на Переяславщині Павлюк послав з Крилова полковників Карпа Скидана і Семена Биховця на чолі загону з 1000-3000 козаків. Незабаром повстанці стратили гетьмана реєстрових козаків Саву Кононовича і кількох старшин-зрадників.

Найширше повстання розгорнулося на Лівобережній Україні. Повсталі здобували міста, руйнували шляхетські маєтки. Шляхта тікала зі своїх маєтків, воліючи, за свідченням польського хроніста Шимона Окольського, «краще ликове життя, ніж шовкову смерть». За його твердженням, Павлюк мав намір з'єднатися з донськими козаками й перейти у підданство Московської держави. В Кумейківському бою 1637 р. повстанське військо на чолі з Павлюком зазнало поразки. Повстанці відступили до Боровиці (поблизу Черкас) і, оточені переважаючими силами ворога, змушені були капітулювати. З допомогою лютого терору польському гетьманові Миколаю Потоцькому-«ведмежій лапі» вдалося придушити повстання. Багато повстанців, рятуючись від кривавої розправи, переселилося в Московську державу, зокрема на Дон. Захопленого у полон Павлюка стратили у Варшаві.


Повстання Острянина

Хвилі протестів не закінчилися і після поразки повстання під керівництвом Павлюка і нове козацьке повстання вибухнуло у 1638 року в Україні під керівництвом гетьмана запорізьких нереєстрових козаків Якова Острянина проти шляхти.

Острянин і його союзники розіслали листи в різні місця України із закликом до повстання, а також звернулися по допомогу до донських козаків, з якими з давніх часів мали тісні зв'язки.
Після поразки під залишки повстанців під проводом Гуні і Скидана відступили в Запорозьку Січ і чекали весни, щоб піднятися наново та нагородити собі програну війну.

Острянин, що був обраний гетьманом, звернувся з універсалом до українського народу.
Універсали ширилися по Україні і доходили аж до Покуття. Люди почали готуватися до повстання.
Невдовзі повстанські загони вирушили із Запоріжжя. Вони розділилися на три частини. Перша з них під проводом Острянина, просуваючись лівим берегом Дніпра, зайняла Кременчук і повернула на Хорол і Омельник. Запорізька флотилія на чолі з Гунею на чайках піднялася по Дніпру і зайняла перевози в Кременчуці, Максимівці, Бужині й Чигирин-Діброві. Скидан з рештою війська пішов правим берегом Дніпра і зайняв Чигирин.

Найближча мета, яку перед собою поставили повстанці, полягала у винищенні частини коронного війська, що стояло на Лівобережжі під начальством С.Потоцького.

Хоч Острянин рухався з великою обережністю, Потоцький дістав відомості про повстанців і рушив їм назустріч. Сили Острянина були ще замалі і він вирішив оборонятися, зайнявши найближчий придатний для цього пункт.
Потоцький також зайняв позиції під Голтвою на початку травня, отаборився, але поніс важкі втрати через атаки козаків.
Штурм повстанського табору, розпочатий наступного дня Потоцьким, був відбитий з великими втратами для останнього.

Зазнавши поразки, він відійшов до Лубен, дуже вигідний для оборони пункт, і послав до коронного гетьмана в Бар гінців з проханням про допомогу. Острянин рушив слідом за Потоцьким на Лубни і згодом отримав підкріплення.
Через кілька діб під Лубнами між повстанцями і урядовим військом почався жорстокий бій. Надвечір повстанці дужим ударом примусили ворога повернути назад.
Битва послабила обидві сторони, не давши жодній із них переваги, але Потоцький замкнувся у Лубнах, а Острянин лишився в полі, тому почав відходити на Миргород. Довідавшись, що на допомогу Стефану Потоцькому вже рушили серйозні сили, Острянин рушив через Лукомль на Сліпорід. Коли він наблизився до туди, на нього вдарили всіма силами. Бій тривав цілий день. Вночі Острянин відійшов до Лукомля, а звідти — вздовж Сули на Жовнин, де отаборився.

Польсько-шляхетське військо оточило повстанців і вдерлося в їхній табір. Острянин з частиною війська переправився через Сулу і відступив на Слобідську Україну під захист Московської держави.
Повстанці, що залишилися на місці, продовжували боротьбу. Вони обрали гетьманом Гуню. Відступивши до гирла р.Сули, вони збудували міцно укріплений табір і протягом червня-липня героїчно оборонялися від ворога проте змушені були капітулювати.
Придушивши повстання, шляхта Речі Посполитої вчинила нещадну розправу над повсталими.

Селянсько-козацькі повстання 30-х років 17 століття були провісниками визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Покутське повстання

Масовий збройний виступ населення Покуття проти національно-конфесійних та соціальних утисків. Спалахнуло у вересні 1648 і тривало до кінця року. До зброї взялися селяни, міщани, частина дрібних шляхтичів й священиків — усього близько 15 тис. осіб.

За козацьким зразком формували полки й курені, старшини яких обиралися. Найбільші з них мали корогви й литаври. Окремі загони діяли разом із козаками. Повстанці громили панські садиби й костели, захоплювали міста і замки, розправлялися з шляхтою, поляками, католицьким духовенством, орендарями. Основними вогнищами боротьби були: у центральній частині Покуття — містечко Отиня (нині смт Отинія; полк С. Височана), на півночі — Товмаччина (загони Я. Поповича, М. Чеваги, Василя Копистки, П. Шевчика), на сході — м. Обертин з околицями (загони Літуса, Григи), на заході — Делятинщина (загін Андрія) — й на півдні — Заболотівщина (загони І. Кравця, М. Кравця, Тинця, С. Кушніра, Коритка).

Центром повстання стала Отиня, де перебував його керівник С. Височан, котрий, можливо, підтримував зв'язки з гетьманом Б. Хмельницьким. Важливу роль ув організації повстання відіграли шляхтичі Березовські, Грабовецькі, Голинські та ін. Під натиском польських підрозділів у грудні 1648 С. Височан із полком залишив Покуття і відступив у Поділля.

Покутське повстання було придушене.


Національна революція 1648-1676

Породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що під гаслами захисту православ'я, прав і свобод Війська Запорозького й народу України поєднував у собі боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства. Типологічно споріднений із масштабними суспільно-політичними рухами в низці країн Центральної і Західної Європи, які вступали в період створення національних держав і вироблення якісно відмінної від середньовічної системи соціальних відносин.

На різних етапах еволюції історичної думки в Україні та за її межами в наукових концепціях щодо ідентифікації подій середини — 2-ї половини 17 ст. застосовувалися такі терміни, як «Хмельниччина», «козацьке повстання», «руська ребелія», «загальнонародне повстання», «національне повстання»; «козацька війна», «громадянська (домова) війна», «велика війна 1648–1654 рр.», «польсько-козацька війна», «селянська» війна, «визвольна війна», «національно-визвольна війна»; «козацька революція», «національна революція», «національно-визвольна революція», «українська революція», «велика українська революція» тощо. Однак більшість із запропонованих понять відображає лише певний сегмент цього багатоаспектного явища, не проникаючи в його глибинну сутність.

Дискусійним продовжує залишатися питання його верхньої хронологічної межі, яка коливається в діапазоні 1654–1678. При цьому традиційним в історіографії є виділення 2-х фаз, відокремлених одна від одної смертю Богдана Хмельницького (6 серпня (27 липня) 1657). Перша з них характеризується наростанням національно-визвольної боротьби і її найвищою результативністю, а друга пов'язується із втягненням козацької України в добу старшинських міжусобиць і руйнації («Руїни») господарського життя, нових форм соціальних зв'язків та державно-політичних структур.



Хмельниччина

(також Українсько-польська війна, Козацько-польська війна, Козацька революція, Національно-визвольна війна українського народу, Визвольна війна, Повстання Хмельницького)

Історичний період 1648-1657 років та повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Цей період розглядається як перша фаза Української національної революції 17 ст.

Після придушення козацько-селянських повстань (кін. XVI — перша пол. XVII ст.) владі Речі Посполитої здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Навіть роки від 1638 до 1648 року отримали назву "десятиріччя золотого спокою". Проте в сер. XVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Тому спокій, що запанував після повстань не був довготривалим, адже існуючі протиріччя залишалися невирішеними.

Національно-визвольна боротьба українців проти панування Речі Посполитої була обумовлена об'єктивними передумовами і причинами, які мали соціально-економічний, релігійний та національний характер.

Першою перемогою стала Жовтоводська битва 5-6 травня 1648 року.
Далі була переможна Корсунська битва 16 травня 1648 року.
До кінця липня з-під влади поляків було визволено усі територію Лівобережжя, а до кінця серпня - Брацлавське, Київське, Подільське воєводства на Правобережжі, частина Волинського воєводства.
11-13 вересня 1648 року союзне козацько-татарське військо здобуло перемогу під Пилявцями.
Унаслідок перемоги під Пилявцями й походу української армії на Львів і Замостя на початку листопада 1648 майже усі українські землі було визволено від польського панування.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

На початку 1649 року Хмельницький оприлюднив свої наміри. У відповідь на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, гетьман сформулював основну мету війни.

Програма розбудови Української держави:
-гетьман обгрунтував право українців на створення власної незалежної держави в етнічних межах їхнього проживання;
-сформулював положення про соборність Української держави;
-розгладав Козацьку державу як спадкоємицю Київської Русі.

Навесні 1649 року польські війська, порушивши умови перемир'я, розв'язали воєнні дії.
6 серпня Хмельницький оточив польський табір і містечко Зборів, але кримський хан Іслам-Гірей порушив договір і перейшов на бік поляків.
Неможливість вести війну одночасно і проти Польщі, і проти Кримського ханства спонукала гетьмана укласти мирний договір із Польщею.
8 серпня 1649 року було укладено Зборівський мирний договір.
Він передбачав перехід під владу гетьмана територій колишніх Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Домовилися також про встановлення реєстру у 40 тисяч душ. Усім учасникам оголошувалась амністія.
Вперше в історії україно-польських відносин Україна одержала з боку Польщі визнання певної самостійності.

Підписаний мирний договір не задовольняв ні козаків, ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки московський цар.

Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Московії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січня 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Царства при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Московією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.

Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав 20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали «царськими».

Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на допомогу царя, який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова.

Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова.
20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р.
3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік свого життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася.
Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.



Повстання Височана

Селянське повстання під проводом полковника Семена Височана, що розпочалось у Східній Галичині восени 1648 року при підході військ Богдана Хмельницького до Львова.

У 1648 році із окремих повстанських загонів Височан сформував у місті Отинії військо з селян, опришків і української шляхти, що налічувало 15 тис. осіб, і очолив повстання проти польської шляхти на Прикарпатті. Зокрема, пізно восени 1648 року Пнівський замок — найсильніша твердиня Покуття — був взятий та сильно зруйнований повстанцями під його командуванням.

Повстання Пушкаря і Барабаша

Збройний виступ у 1657–1658 роках в Гетьманщині проти влади Івана Виговського. Повстання очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш. Закінчився перемогою клану Виговського і початком громадянських воєн в Україні.

Після смерті Хмельницького соціально-політична ситуація і боротьба козацької старшини за владу в Гетьманщині різко загострилися. Епіцентром цієї боротьби, що набула форми громадянської війни, протягом 1657—1658 років стала Полтавщина, а головними фігурантами — одні із найближчих сподвижників покійного гетьмана: Мартин Пушкар та Іван Виговський. Не маючи ворожих стосунків, після Корсунської ради їх відносини різко зіпсувались.
По собі гетьман ставив свого сина Юрія, за, принаймні натяк на незгоду того, за життя скарав кількох старшин, зокрема Виговського.
Після того, як гетьман помер, за традицією, головним дорадчим органом на обранні наступника була рада чотирьох найдосвідченіших полковників. Проте двоє з них — Жданович та Богун, перебуваючи за Хмельницького в гетьманській опалі, були фактично на боці Виговського, котрий вибачив їм смертний вирок покійного гетьмана. Зрештою, на Чигиринській та наступній, Корсунській раді, він був обраний наступником Хмельницького. Склалася конфліктна ситуація трьох сторін: поборників виконання волі Хмельницького, прибічників волевиявлення старшинської більшості, та запорожців, котрих узагалі полишили поза процесом.
Збурювачем, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. По смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Запорожжя до повстання Богдана Хмельницького було тісно пов'язане з козацтвом та являло собою один з осередків, з котрого виходили політичні почини. За Хмельницького воно втратило політичне значення. Сюди сходилися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Хмельницький ще міг тримати порядок на Запорожжі, але після його смерті, почалася боротьба за булаву. Гетьманом став Виговський
Зі свого боку нове керівництво Січі, очолюване кошовим Яковом Барабашем, військовими суддями Савичем і Корсунцем, вважало Виговського «гетьманом городовим» і висунуло йому звинувачення
Запорожці вимагали проведення нової козацької ради на Січі. Запорожжя бунтувало, і Виговський наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести проти нього військо. Низ заблокували, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, з часом і був би вичерпаний та врегульований, якби надалі Виговський зі своїми урядовцями не розсварився з кількома козацьками полками Полтавщини.
Головним чинником невдоволення була політика нового гетьмана орієнтована на відновлення привілеїв та керівної ролі шляхти у суспільстві. Останньою краплею став інцидент страти Виговським ряду старшин та визначних козаків у Гадячі
Гетьман, спираючись на шляхту, намагався продовжувати політику свого попередника, спрямовану на досягнення повної державної незалежності, і зосередився на пошуках противаги впливам Москви у Гетьманщині та досягненні рівноправних відносин з Річчю Посполитою. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, Виговський орієнтувався у своїй внутрішній політиці виключно на заможну козацьку старшину, українську шляхту та духовенство, не зважаючи за необхідне брати до уваги решту населення, чим викликав невдоволення серед рядових козаків, міщан та селянства.
Кошовий Барабаш через послів звернувся до Москви зі скаргами на Виговського, але цар, Олексій Михайлович, на те не зважив, вказуючи їм, що мають підкоритися владі Виговського.
Пушкар залучив на свій бік дейнеків, що значно посилило чисельність його загонів. Місцеві міщани також були невдоволені, тож охоче приставали до повстанців. Приєдналося і близько 600 запорожціа на чолі з Барабашем.
Однією з головних військових сил І. Виговського під час придушення виступу опозиційних сил став Ніжинський полк. У листопаді 1657 року за наказом гетьмана Ніжинський і Прилуцький полки перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши тим самим економічну блокаду краю. Незадоволення зростало.
У січні 1658 року гетьман прибув до Гадяча, де скарав на смерть декількох старшин місцевого полку. Водночас Виговський послав намісника Прокоповича до Пушкаря з пропозицією про замирення за умови визнання ним верховної влади гетьмана. Проте Пушкар не прийняв пропозиції.
Конфлікт між Виговським та Пушкарем переріс у збройне протистояння.
На двобій з повсталими було відправлено Паволоцький полк на чолі з Богуном та сербських компанійців очолюваних Сербином (близько 1500 найманців). Баталія завершилася на користь Пушкаря, але згодом взяти Лубни йому не вдалося. Таким чином на початок березня сили всієї східної Полтавщини об'єдналися з Запоріжжям. Під час наступної спроби під Лубнами полтавський полковник зустрічає гінця — боярина Б. Хитрово, зі звісткою про затвердження царем обрання гетьманом Виговського та наказує полковнику царським іменем повернутися до Полтави. Пушкар змушений відступити.
На початку лютого 1658-го року в Переяславі була скликана представницька рада, яка мала підтвердити легітимність гетьманства І.Виговського. Незважаючи на запрошення, у тому числі й від царського представника Б.Хитрово, М. Пушкар на раду не приїхав, не вірячи обіцянкам безпеки, але вислав посольство до Москви, поясняючи причини, з яких не може взяти участі в раді та обсипаючи Виговського і його партнерів обвинуваченнями в зраді, насильствах і т. д. На раді Виговський отримує царську грамоту на гетьманство та підписує ряд додаткових домовленостей з Московією.
Таким чином, завдяки царю, Виговський отримав час для збору необхідного для походу війська. 25 березня він скликав у Чигирині старшинську раду, на якій проголосив про союз з Кримським ханатом. Для придушення повстання Виговський вперше в історії України використав кримських татар і розплатився за їхню допомогу дозволом брати ясир із Полтавщини. Під час кровопролитних боїв, які точилися у травні—червні 1658 р. між прихильниками і противниками гетьмана, в Україні загинуло близько 50 тис. осіб, серед яких і керівники повстання. Фактично ці події започаткували період громадянської війни. В українській історії його також називають добою Руїни.

Повстання дейнеків

Повстання проти соціального гніту в Гетьманщині та Речі Посполитій. Найбільшим з них було збройне протистояння на території Лівобережної Полтавщини проти гетьманської влади Івана Виговського.

Багатолітні війни з Річчю Посполитою та Кримським ханством призвели до занепаду економічного життя Гетьманщини, масового розорення козаків, міщан і селян. За цих умов козацька старшина намагалася закріпити своє привілейоване становище за рахунок обмеження прав інших, слабших, верств суспільства..

Основні вимоги повстанців стосувалися вільного переходу до козацького стану, справедливого перерозподілу воєнних трофеїв і звільнених земель та промислів, недопущення реставрації поземельної залежності посполитих, закріплення за всіма членами суспільства привілеїв винокуріння й рибальства, права вільного переходу на Запорожжя тощо

Виступ 1658—59

Найбільшого розмаху рух набув у 1658-1659-х роках на півдні Лівобережжя в Полтавському, Миргородському і Гадяцькому полках. Найвідомішими з очільників дейнецьких загонів були С. та І. Довгалі, М. Стринжа, Іван Іскра, Іван Донець, Михайло Зеленський.

Повсталі приєдналися до підрозділів Мартина Пушкаря.

У червні 1658-го, за підтримки військ ханату та німецьких найманців, у бою під Полтавою війська Виговського перемогли пушкарівців. Пушкар загинув у бою. Були розсіяні і загони дейнеків. Загалом на полі битви загинуло близько 50-ти тисяч українців.

Проблеми це не вирішило. Уряд намісника Виговського у Полтаві за чотири місяці було скинуто, а вцілілі з керівників повстання у війні, під час кампанії 1658-59, виступили на боці Московського царства, на відміну від сил Виговського котрі діяли у складі Республіки Трьох Народів. Наступні масові повстання дейнеків Правобережжя та Полісся припали на 1664-65-ті роки.

Виступ 1666

1666-го року збройні виступи дейнеків супроти тогочасних шляхетських порядків, під проводом Дацька Дейнеки, відбулися на території Пн. Київщини та Волині. Розпочалися в травні, відколи організований Дейнекою 2-х тисячний загін селян-утікачів, які раніш втекли подалі від порядків влаштованих П. Дорошенком та переселилися з Правобережної на Лівобережну Україну, переправився на правий берег Дніпра.

Здолавши опір розрізнених загонів шляхти, повстанці здобули кілька міст і містечок — Макарів, Рожів, Коростишів, і оточили Брусилів. Невдовзі повстання перекинулося на Волинь, де було підтримано місцевими селянами, які відмовлялися відбувати панщину та руйнували шляхетські маєтки. Розростання руху змусило шляхту Волині скликати в серпні Луцький сейм, учасники якого звернулися по допомогу до Яна II Казимира. Надіслані королем регулярні війська та місцеве шляхетське ополчення восени 1666-го придушили повстання.


Паволоцьке повстання 1663

Виступ населення Паволоцького полку проти політики гетьмана П.Тетері. Його причинами стали поновлення польсько-шляхетських порядків, зловживання євреїв-орендарів і спекуляції купців. Спалахнуло в третій декаді травня 1663 з ініціативи й під проводом колишнього паволоцького полковника І.Поповича, котрий прагнув змістити П.Тетерю й визнати владу наказного лівобережного гетьмана Я.Сомка. У Паволочі та інших поселеннях полку повстанці розправлялися зі шляхтою, урядниками, орендарями, купцями, заможними міщанами. До середини червня 1663 Паволоцьке повстання придушили, а його керівників після тортур стратили.

Переяславське повстання 1666

Повстання Переяславського полку.

Унаслідок підписання Московських статей 1665 гетьманом І.Брюховецьким та представниками царського уряду була значно урізана політична автономія лівобічної Гетьманщини. Ситуація загострилася й тому, що на початку 1666 зросли московські військові гарнізони в українських містах, царські воєводи почали проводити перепис населення з метою збільшення податків. Невдоволенням широких народних мас скористався гетьман Правобережної України П.Дорошенко, який на початку липня 1666 розпочав військові дії на лівому боці Дніпра проти московських військ і сил І.Брюховецького. Усе це викликало повстання Переяславського полку, яке вибухнуло 28 (18) липня 1666. Початок йому поклав виступ козаків у Богушовій Слободі над Дніпром, які вбили переяславського полковника Данила (Данка) Єрмоленка, котрий був не обраний ними, а поставлений І.Брюховецьким у жовтні 1663. Імовірно, було тоді вбито й переяславського полкового суддю Івана Корниловича. Наступного дня повстанці підійшли до Переяслава і знищили кількасот московських стрільців. Московський воєвода Г.Вердеревський спалив передмістя й знайшов сховок у переяславському замку, де його обложили повстанці, до котрих на допомогу прийшло 4 тис. ординців. Тим часом повстання поширилося по всій території Переяславського полку, насамперед у Гельмязові, Домонтові, Золотоноші, Кропивній, Піщаній. Повстанці знищували тут московські гарнізони, прагнули налагодити контакти з П.Дорошенком, який послав у згадані міста свої війська. Тоді ж вибухнуло повстання і в Каневі — найважливішому опорному пункті І.Брюховецького на правому боці Дніпра. Київський воєвода П.Шереметєв послав на допомогу Г.Вердеревському і на Канів загін стрільців під командуванням князя К.Щербатова, І.Брюховецький кинув на придушення повстання вірні йому війська з козаків Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Ніжинського, Полтавського та Прилуцького полків. Вони розбили повстанців у бою під Переяславом, причому кілька керівників повстання було взято тоді в полон. Повстанці були змушені відступити до Баришівки, а потім — до Золотоноші, де вони потужно укріпилися. Спроби князя К.Щербатова та вірних І.Брюховецькому козаків взяти Золотоношу були безуспішними. Тим часом підійшла допомога від П.Дорошенка і визволила обложених у Золотоноші на початку жовтня 1666. Однак розгорнути цей успіх не вдалося насамперед через пасивну роль Речі Посполитої, яка вже вела мирні переговори з царськими дипломатами, та зраду подільського полковника К.Мигалевського, котрий перейшов на бік І.Брюховецького. Така позиція уряду Речі Посполитої змусила П.Дорошенка шукати потім допомоги в Османській імперії. Переяслав. повстання, незважаючи на свою поразку, засвідчило значне ослаблення соціальної бази гетьманату І.Брюховецького і стало прелюдією до загальнонародного повстання проти режиму цього гетьмана 1668.

Повстання 1668 року (іноді українсько-російська війна 1668 року)

Збройний виступ лівобережного козацтва на чолі з гетьманом І.Брюховецьким супроти Московської держави.

Вибух повстання 1668 був викликаний цілим рядом чинників як у двосторонніх взаєминах керівництва Лівобережного Гетьманату з урядом московського царя Олексія Михайловича, так і в перебігу міжнародних процесів у регіоні.
Передовсім загострення взаємин було спровоковано початком реалізації умов Московського договору 1665, укладеного гетьманом з царем, зокрема положень щодо обкладання некозацького населення Гетьманату податками на користь Московії, суттєве збільшення царських військ в Україні та утримання їх коштом місцевого населення.
Потужним каталізатором зростання невдоволення політикою Московської держави стала інформація про завершення процесу російсько-польського зближення, реалізованого в положеннях Андрусівського договору 1667, що серед іншого передбачало закріплення територіального поділу козацької України по Дніпру.
Як особисту образу І.Брюховецький розцінив намагання російської влади восени 1667 за його спиною нав'язати таємні зносини із правобережним гетьманом Петром Дорошенком, обіцяючи йому в разі повернення під владу царя Олексія Михайловича визнання гетьманських прав і на Лівобережну Україну.
Реагуючи на всі ці тривожні сигнали, на скликаній 19 січня 1668 таємній старшинській раді в Гадячі І.Брюховецький оголосив про розрив стосунків із Москвою і початок витіснення російських військ із Лівобережжя.
Далі Брюховецький почав налагоджувати відносини із Мегмедом ІV та Дорошенком, гетьманом Правобережним. Трохи згодом І.Брюховецький звернувся з гетьманськими універсалами до мешканців Лівобережжя, пояснюючи причини виступу проти Росії та закликаючи підніматися на боротьбу. Маючи надію на спільні дії з козаками із Правобережжя, гетьман прагнув також схилити до виступу населення Слобідської України, а також заручитися підтримкою очолюваних отаманом С.Разіним донських козаків.

Із початком лютого 1668 розпочалися бойові дії лівобережного козацтва, скеровані на витіснення з України російських військ. Спочатку козаки обложили російську залогу в Чернігові, згодом бойові дії розпочалися в Глухові, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших лівобережних містах. На Слобожанщині антиросійський виступ очолив харківський полковник Іван Сірко. Запорожці Урбановича 4 лютого осадили гарнізон Новгород-Сіверського, 5 лютого полки Сохи і Борони — Стародуба, потім Гадяча, Чернігова, Остра, Переяслава, Ніжина. Іван Самойлович і Дем'ян Ігнатович вісім місяців тримали в облозі у Чернігові гарнізон Андрія Толстого. Штурмуючи міста, війська Брюховецького проявили виняткову жорстокість.
До середини березня від російської присутності вдалося звільнити переважну частину Лівобережжя, де під контролем царських воєвод залишилися лише Ніжин, Чернігів, Переяслав й Остер, залогам яких вдалося втриматися в облозі.
Тим часом І.Сірко не зміг здобути Харків і на Слобожанщині повстання пішло на спад.
Ще в 1667-му, під час переговорів щодо Андрусівського перемир'я, Ордин Нащокін запропонував усунути Брюховецького, аби схилити Дорошенка з його частиною Правобережжя до територій Москви.
Незважаючи на успіхи повстання, воно не змогло суттєво підняти авторитет І.Брюховецького і вища козацька старшина за його спиною запросила на Лівобережжя гетьмана П.Дорошенка. 17 червня 1668 під час проведення спільної ради правобережного і лівобережного козацтва представники останнього відмовилися визнавати владу і жорстоко вбили І.Брюховецького. Гетьманом об'єднаної України було проголошено П.Дорошенка.

Утім розвинути успіх далі П.Дорошенку не вдалося. Отримавши повідомлення про загрозу нападу на Правобережжя коронної армії, 18 липня 1668 він із більшою частиною правобережних полків відійшов із теренів Лівобережжя, залишивши гетьманом наказним Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного). Організувати ефективну оборону краю від вторгнення російських військ на чолі з білгородським воєводою князем Г.Ромодановським Многогрішному не вдалося і після здобуття останнім 25 вересня 1668 Чернігова під тиском старшини він пішов на переговори з російською стороною. Остаточно ж українсько-російський союз під протекцією царя Олексія Михайловича було відновлено на початку березня 1669 під час Глухівської ради, де було ухвалено Глухівські статті 1669.


Слобожанське повстання 1670—1671

Повстання у Слобідській Україні, яке було спрямоване проти влади російських воєвод. Спричинене великим повстанням донських козаків на чолі зі С.Разіним. Складовою частиною повстання стали заворушення козацтва та міщанства в Острогозькому полку, які очолив полковник І.Дзиковський. Розпочалося на початку вересня 1670 та було викликане прибуттям на Слобожанщину загону донських козаків на чолі з Ф.Шадрою та Ф.Мінаєвим. Охопило міста Острогозьк, Ольшанськ та навколишні поселення. У цих містах привселюдно були страчені представники центральної російської влади. Розгромлене за допомогою урядових військ та козацьких підрозділів, які не підтримали повсталих. 29 вересня 1670 полковник І.Дзиковський, писар М.Жуковцев, сотники Я.Чекмез та В.Григор'єв, обозний М.Волнянка були розстріляні на центральній площі Острогозька. 22 жовтня 1670 повісили дружину І.Дзиковського, а його дітей і племінницю довічно заслали в Сибір. Такою ж доля була в родичів інших заколотників. Однак повстання продовжилося в жовтні 1670 за допомогою загону разінців на чолі з Л.Черкашеніним (О.Хромим). Разом із місцевими козаками вони захопили міста Цареборисов, Маяцьк, Чугуїв, Зміїв, Балаклія, Мерефа та Колонтаїв. Однак наприкінці 1670 — на початку 1671 урядові війська перемогли повстанців, у результаті чого під Цареборисовим і Маяцьком стратили 186 прихильників С.Разіна (із них 81 особа походила зі Слобідської України). Зокрема, за участь у повстанні було позбавлено життя зміївського сотника П.Ребуху, балакліївського сотника А.Огня та богодухівського сотника Т.Решетила.

Лівобережне повстання 1687

Стихійний селянсько-козацький рух проти пануючих верств суспільства в Лівобережній Україні. Приводом до непокори стало зміщення з гетьман. посади І.Самойловича. Ініціаторами повстання були козаки, які самовільно полишили військо в липні 1687 під час повернення з походу на Крим. Рух поширився на Переяславський полк, Гадяцький полк, Прилуцький полк, Стародубський полк, Лубенський полк, Миргородський полк та Чернігівський полк. Супроводжувався захопленням власності козац. старшини, купців, крамарів, орендарів, руйнуванням їхніх маєтків, грабунками церк. власності. З обранням на гетьманство І.Мазепи влада вжила негайних заходів для припинення непослуху. У полки надійшли накази ловити повсталих, ув'язнювати їх та розслідувати їхні дії, а також було розіслано гетьманський універсал щодо необхідності розбору скарг потерпілих у суд. порядку. Водночас, за свідченням Літопису Самовидця, було дане розпорядження щодо припинення дії оренди на винокуріння. Невдовзі повстання було жорстоко придушене силами українських та російських військ. Схоплених учасників повстання допитували, найбільш активних страчували, інших піддали тілесним покаранням, у частини з них було конфісковане майно.

Повстання Петрика

Козацьке повстання у 1692—1693 роках, очолюване Петром Іваненком (Петриком), гетьманом Ханської України.

23 квітня 1692 року Іваненко у супроводі 60 козаків рушив до Казикермену, де 26 травня уклав Вічний мир між Україною та Кримом. Ця угода оголошувала Україну «видільною» (незалежною) державою. Після цього Петрик оголосив антимосковське повстання, видавши в липні 1692 р. свої універсали, та з Казикермену переїхав до Перекопу

У липні 1692 обраний гетьманом України, розпочав боротьбу за допомогою кримського війська проти Московського царства та Мазепи (походи 1692-94, 1696 років).

Обложену Новобогородицьку фортецю взяти йому не пощастило, з орільських сотень йому піддалося два міста: Китайгород і Царичанка.

Повторну акцію Петрик здійснив у січні 1693 року, пішовши на землі Полтавського полку з татарами; ходив у походи ще 1694 і 1696 роках, але успіху не мав.

Таким чином, підняти національно-визвольного повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато (близько 500) і міг вести тільки локальні дії. На значення повстання Петрика історіографія дивиться по різному. Дослідниками в цій галузі є Анрусяк, М.Слабченков, О.Оглобін та інші.

Повстання Палія

26 квітня 1686 року Річ Посполита і Російське царство підписали епохальний договір під назвою "Вічний мир". За ним Україна поділялася на дві частини по Дніпру. Правобережна залишалася полякам, Київ і Лівобережна - росіянам.
Тоді ж з'явилися передумови повстання, адже разом із Російським царством прийшло й активне закріпачення селян, які до того мали деякі вольності. Польські пани також поступово позбавляли селян їх законних прав.
Українські селяни почали намагатия по можливості йти в козаки, ховалися далеко від сіл і міст. Але на Лівобережній Україні рятував степ, де не було влади і можна було ховатися, а на польській території діватися було нікуди, так що серед бідноти швидко зростало невдоволення.
Відправною точкою повстання стало рішення поляків розпустити кілька козачих полків на Київщині та Брацлавщині. Крім наказу про розпуск були направлені війська, щоб простежити за виконанням наказу.

Спочатку козаки намагалися вирішити справу мирно. Гетьман Самусь відмовився передавати полякам військові клейноди, а полковник Палій вирішив не залишати Фастів, привівши війська в бойову готовність.
Надія на мирне врегулювання все ж була. Козаки написали листа королю Речі Посполитої Августу II із проханням розібратися у ситуації, але і він був скутий, адже назрівала війна зі Швецією, і підтримка місцевої шляхти, що бажала розпуску козачого війська, була для нього важливіше.

Польські війська пішли на штурм Фастова і навіть підпалили його, але відступили під натиском козаків Палія. В цей же час почалася Північна війна, і поляки були змушені поки забути про Україну і зосередитися на шведах. Козаки отримали час на перепочинок.
У 1702 році в Фастові відбулася загальна рада, куди Палій і Самусь покликали представників селянства та духовенства. Рада постановила, що треба переходити в наступ і звільняти Правобережжя від поляків.
Уже до кінця року повстанці оволоділи Білою Церквою, Бердичевом, Калушем і багатьма меншими містами. Контрудар поляків обіцяв бути серйозним, так що лідери повстання вирішили звернутися до Лівобережного гетьмана Івана Мазепи та його сюзерена - Петра I.
Вони сподівалися отримати від Російського царства захист, адже ще по Вічному миру цар зобов'язався захищати православне населення. Однак отримали раптову відмову і заклик не чинити опір полякам, а відправитися воювати зі шведами.

У січні 1703 року набагато більше (15-тисячне) польське військо ступило на територію України. Протягом кількох місяців поляки взяли Вінницю і витіснили повстанців із Поділля. Запідозрених в симпатіях до козаків селян жорстоко карали.

В бою біля Ладижина був захоплений в полон і страчений вірний Палію полковник Абазін. У розгромі повстання взяли участь і татари, які відгукнулися на заклик поляків. Ближче до кінця 1703 нейтральна Москва вирішила допомогти козакам фінансово, що надало сил утримати Білу Церкву, Фастів і Корсунь.
На початку 1704 Самусь і Палій приїхали на Лівобережну Україну до Мазепи з пропозицією об'єднати обидві України під протекторатом російського царя, але знову отримали відмову і заборону лівобережним козакам та селянам їздити на Правий берег Дніпра та допомагати повстанцям.
Тим часом шведи захопили частину центральної Польщі, а король Август II виявився позбавлений влади Сеймом. Петро I вирішив скористатися ситуацією і прибрати до рук Правобережжя, але вільні козаки виявилися царю не потрібні.

Мазепа з військом перейшов Дніпро і об'єднався з Палієм та Самусем, для того, щоб у зручний момент заарештувати Палія і відправити його в Москву. Вражені такою зрадою з боку гетьмана Лівобережжя, якого вони так чи інакше вважали своїм союзником, козаки незабаром припинили повстання. А полковника Палія в 1705 році вислали в Сибір, звідки у 1708-му він повернувся, щоб взяти участь у війні на боці Петра I вже проти самого Мазепи, коли він через кілька років підняв власне повстання. Але Іван Мазепа не зазнав успіху - багато селян та козаків уже не повірили Мазепі і не стали під його знамена в найвідповідальніший момент


Повстання Мазепи

Повноцінним повстанням виступ Івана Мазепи назвати досить важко, адже дії гетьмана не призвели до усеохоплюючого повстанського руху і у нашу історіографію ввійшли по іншим причинам. Тим не менш, у цій статті вони розглядатимуться як спроба підняти його.

Серед причин, що спонукали Мазепу перейти на бік Карла ХІІ були:
-порушення Московською державою прав і вольностей Війська Запорозького;
-обмеження гетьманської влади;
-введеня в українські міста московських військових гарнізонів;
-прагнення ліквідації або реорганізації козацького війська;
-прагнення асиміляції українців.

Протистояти Московії відомими та доступними методами Мазепа уже не міг, тому під тимком старшини та за її підтримки наважився на повстання.
Похід шведського короля через Україну на Москву спонукав гетьмана до рішучих дій. 24 жовтня 1708 року він, разом із чотиритисячним військом і старшиною, виїхав на зустріч із Карлом ХІІ. 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору, а наступного дня відбулась зустріч із королем.
30 жовтня 1708 року між українцями та Карлом ХІІ було укладено союзницький договір, який передбачав:
-незалежність України;
-усі загарбані землі повертаються Україні;
-шведський протекторат;
-Мазепа - довічний князь України;
-шведський король не має права претендувати на титул князя чи головнокомандувача князівства;
-шведське військо має право зайняти для стратегічних потреб п'ять українських міст.

У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців, звинуватив гетьмана у зраді, звелів Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію - Батурин, що і було зроблено.
За наказом царя 6 листопада в Глухові відбулась Старшинська рада, де новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського.
Згодом після переходу до шведів була зруйнована і Чортомлицька Січ.

Доленосною подією стала Полтавська битва 27 червня 1709 року, у якій шведи зазнали поразки. Перемога Петра І висунула Росію на роль провідної держави, міць Швеції та Польщі було підірвано назавжди, автономія Гетьманщини зазнала ще більшого обмеження, після битви по Україні прокотилася могутня хвиля царського терору.


Опришки
(також опричина, левенці)

Учасники селянського повстанського руху в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти польської шляхти, молдовськихбояр, угорських феодалів, згодом — також проти австрійської адміністрації. Діяли у XVI ст.1-й половині XIX століття. Найактивніше - у 1730-1740 роках під проводом Олекса Довбуша.

Походження слова «опришок» неясне: може бути пов'язане з опріч («окремо, осторонь»)
Вперше опришки згадуються в документах 1498 у зв'язку з посиленням кріпосницького гніту. Діяльність опришків спочатку розгорнулася на Прикарпатті, пізніше охопила Закарпаття та Буковину. Опорним центром опришків були Карпати.
У гори тікали розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги) та бідні міщани, які гуртувалися в опришківські ровти. Вони нападали на панів-землевласників, орендарів, лихварів, корчмарів, грабували та руйнували шляхетські маєтки тощо.
Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, підтримка з боку більшості селян давали опришкам змогу успішно діяти протягом тривалого часу.

У XVI—XVII століттях зброєю опришків були луки, арбалети, списи, бартки, ножі, рогатини. Згодом, у 18-19 ст., нею стали також рушниці та пістолі. Символом бойової звитяги опришків були бартки (топірці), на яких вони присягали, вступаючи до ровти.
В середині 16 ст. загони опришків діяли на Покутті (Коломийський повіт), Сяніцькій і Перемишльській землях. В 2-й половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, галицько-угорське пограниччя, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам'янця-Подільського. В той час відомими ватажками опришків були М.Гатала, брати Гриць та Іванча й інші.
В 1-й пол. 17 століття на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 року здобули фортецю Пнів. У 1630-1640-х рр. на Західному Прикарпатті уславилися боротьбою проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки.
Значні виступи опришків відбулися після появи в Червоній Русі козацьких загонів із війська Богдана Хмельницького. Опришки в цей час тісно співпрацювали з козаками. Польська шляхта навіть називала опришків «другою армією Хмельницького». Опришки у травні 1648 здобули королівський замок у Новотанці, а в липні — в Сяніку. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні під проводом Семена Височана (1648).
1649—1654 — опришки вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки здобули Гусятин і Сатанів.
1653 — в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

В 2-й половині XVII століття опришків на Покутті та Прикарпатті очолювали І.Винник (Печеник), Нестор, М.Скребета, брати Лунґи, Бордюк та інші ватажки. На поч. 18 ст. — І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник, І.Панчишин та ін. Найактивніше опришки діяли у 1730-1740-х рр. під проводом Олекси Довбуша. Загони Довбуша діяли на Прикарпатті, робили походи в Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття й Поділля. Частина опришків переходила й на Запоріжжя. 24 серпня 1745 року народний герой був зраджений і вбитий. Після його загибелі загони опришків очолювали Василь Баюрак, Іван Бойчук, Павло Орфенюк.

Рух опришків не припинився після переходу Галичини (1772) та Буковини (1774) під владу Габсбурґів. У 1780-х рр. у Станіславівській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. діяв ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). У 1-й половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін.

Зміна соціально-політичних умов у Галичині та Буковині після 1848 року (зокрема, скасування панщини) сприяла поступовому загасанню опришківського руху. Певну роль зіграли й жорстокі заходи з його придушення (силами каральних загонів смоляків, пушкарів, гірських стрільців).
Останніми ватажками опришків були М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї у 2-й половині 19 ст. (Галичина) та Микола Шугай, вбитий 1921 року (Закарпаття).

Діяльність опришків справляла глибоке враження на народну свідомість і знайшла своє фольклорне відображення у безлічі народних пісень, легенд, переказів.



Повстання в Запорізькій Січі (1768) (також відоме як повстання сіроми або бунт сіроми)

Протестний виступ частини козацтва у Новій Січі після Різдва Христового 1768 року за часів кошового отамана Петра Калнишевського. Повстання було пов'язане з Коліївщиною.

Причинами виступу стали погіршення становища козаків на Січі внаслідок зменшення ролі запорозького козацтва загалом, як наслідку політики влади Російської імперії з подальшого обмеження автономних прав української людності та козаків; вплив подій Коліївщини 1768 року; посилення економічного розщарування козацтва.

Повстання час від часу відбувалися на Запоріжжі. Від 1749 року сталася низка повстань рядового незаможного козацтва,— як їх називали — «сіроми»,— проти козацької старшини. Ці повстання зростали по силі під кінець існування Січі: під час повстання 1749 року було забито й поранено кілька чоловік; 1756 року теж сталися заворушення під час виборів старшини. Наслідком були перетрактації старшини з російським урядом з метою закріпити своє становище, аж до скасування щорічних виборів.
Від часу повернення запорожців 1734 року на їхні колишні землі та заснування Нової Січі, велася невпинна боротьба між Кошем та урядом Російської імперії за право володіти землями, які запорожці вважали за свої. Старшина була змушена діяти лояльно, звертаючись у встановленому порядку до уряду і намагаючись доводити законність прав запорожців. Рядові ж козаки виганяли силою нових поселенців, руйнували побудовані слободи. Виникла ситуація постійної прикордонної війни між запорожцями та новими поселенцями.
1766 року обставини складалися так, що спеціяльна урядова комісія висловилася за повернення Запоріжжю земель на правому березі Дніпра, яких воно домагалося, за переведення Єлисаветградської провінції на лівий берег, на р. Орель. Річку Самару теж повертали запорожцям. Але складений докладний проект, як саме здійснити цю передачу земель запорожцям, не був здійснений.

В останні 40 років існування Запорозької січі відбулася істотна еволюція у господарських відносинах. Поряд зі зростанням військових господарств та слобід у середині XVIII ст. відбувалися зміни у матеріальному становищі козаків
У XVIII ст. становище змінилося: козаки не мали права на самовільні напади, а участь у походах із російськими військами не давала таких прибутків, як раніше, та й війни бували рідко. Таким чином частина козацтва опинилася на утриманні Війська, яке не могло бути дуже розкішне. Це свідчить, що на Запоріжжі на той час не могло бути ні єдности, ні братерства, не могло бути й «монолітности», на яку вказували деякі історики .
Істотною характеристикою становища було й те, що до кінця існування Січі всі козаки — від кошового до останнього козака-«нетяги» — юридично мали рівні права: мали однакове право брати участь в обранні старшини, виставляти кандидатів, вимагати демісії старшини, хоча фактично старшину обирали з невеликого кола відомих людей. Лише раз на рік козаки могли скористатися цим правом, унаслідок чого якраз у дні виборів, здебільшого на Різдво, траплялися заворушення і навіть повстання. У такий спосіб «сірома» мала можливість виявити своє незадоволення старшиною.
У квітні 1768 року до Січі почали надходити відомості про гайдамацький рух на Правобережній Україні. Групами чи поодинці запорожці почали переходити на Правобережжя і приєднуватися до повсталих. «Коліївщина», що охопила Брацлавщину та Київщину 1768 року, була тісно пов'язана із Запоріжжям. Його керівники — Максим Залізняк, Микита Швачка, Семен Неживий — вийшли з Запоріжжя. До того ж частина старшини закривала очі на те, що запорожці йшли на підтримку гайдамаків на Правий берег. Після невдач гайдамаки тікали на Запоріжжя, де відбувався постійний обопільний вплив — гайдамаків на запорожців і запорожців на гайдамаків. Козацька старшина опинилася у скрутному становищі. З одного боку на неї наступав з рішучими вимогами російський уряд, який вимагав переслідувати гайдамаків і заарештовувати їх. З другого боку — переслідування гайдамаків викликало незадоволення сіроми, аж до відкритих повстань включно.
Таке становище склалося на Запоріжжі на кінець 1768 року. Посилювався наступ уряду імперії, що захоплював запорозькі землі під поселення російських полків, під державні слободи, під маєтки поміщиків. Зростало багатство старшини, а маса козаків нічого не мала. Непокірний настрій сіроми збільшувала невдача Коліївщини; репресії проти гайдамаків призводили до втечі тих, що вціліли, до Запоріжжя, куди вони приносили свою ненависть і бажання помсти. Старшина дедалі гірше почувала себе у ворожому оточенні й шукала підтримки, яку могло дати тільки російське військове командування. На Запоріжжі вона прагнула зрівнятися з лівобережною старшиною та російським дворянством, що виявилось у Комісії 1767 року з приводу складання нових законів, де депутати Запоріжжя вимагали, щоб їх вважали за шляхтичів. Усе це сприяло загостренню внутрішніх відносин, наслідком чого й було повстання проти старшини 1768 року.

За давнім звичаєм, у перший день Різдва Христового 1768 року, у Січі відбулася Військова Рада, яка обрала нову старшину. Кандидатури вже давно були відомі й викликали опір з боку «сіроми». У день виборів настрій на Січі був неспокійний.
Стихійний виступ рядових козаків розпочався 26 грудня 1768 року, на другий після Різдва Христового.
Козаки захопили артилерію та звільнили заарештованих гайдамаків. Головно гнів козаків був спрямований проти козацької старшини. Старшині довелося рятуватися втечею. Старшинські будинки та майно були розграбовані.
27 грудня новим кошовим отаманом замість П. Калнишевського був проголошений Пилип Филипович.
За однією версією П. Калнишевський із вірними козаками та за допомоги російських військ уже 27 грудня захопив Нову Січ і заарештував ряд керівників виступу.
Пізніше було взято під контроль паланки, де заворушення продовжувалися до весни 1769.
Загалом, ситуація стабілізувалася зусиллями П. Калнишевського, та вірних йому старшини та більшості запорожців.

Уряд Російської імперії та його представник в Україні президент Другої Малоросійської колегії Петро Рум'янцев у разі поширення виступу були готові кинути на його придушення 2 піхотних і 2 кіннотних полки.
Прибувши на місце Г. Кологривий уранці зібрав січовиків і прочитав їм промову з прикладами з української історії у дусі старої державницької історіографії, де вказав, що велике державне діло Богдана Хмельницького було зруйноване чварами його наступників. Для більшого ефекту Кологривий наказав повторювати козакам цю промову щодня.
Григорій Кологривий вдало виконав доручення і подав звіт про стан речей на Запоріжжі.

Коліївщина

Козацько-селянське національно-визвольне повстання в Правобережній Україні у 1768-1769 роках. Спровоковане національним і релігійним гнітом правобережного українського населення в Речі Посполитій.

Очолив це повстання запорожець Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став сотник уманської надвірної міліції Іван Гонта.

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. У відповідь на реакційну політику Речі Посполитої повстанці почали виганяти та винищувати католиків Речі Посполитої і єврейське населення в Київському і Брацлавському воєводствах.

У лютому 1768 року під тиском російського уряду король Речі Посполитої Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками вірян православної і протестантської церков. Значна частина шляхти Речі Посполитої була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Речі Посполитої з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі (29 лютого 1768), стався вибух Барської конфедерації. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.
Восени 1767 року в монастирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась група запорозьких козаків. Її ядро складалося з восьми осіб, серед яких Максим Залізняк, Кіндрат Лусконіг, Микита Швачка, Андрій Журба, Василь Бурка, Дем'ян Чернявщенко та Іван Бондаренко. Очолював групу Йосип Шелест. Саме вони починали агітувати українців до повстання.

Після смерті Шелеста на чолі повстанців став Максим Залізняк. 6 червня гайдамацький загін вирушив у похід з урочища Холодний Яр під Чигирином. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала київському воєводі Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 20 червня 1768 року на Умань.
Після здобуття 21 червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Гонту — полковником і князем уманським.
Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками. Повстання загрожувало перекинутися на власне землі Речі Посполитої, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з армією Речі Посполитої розпочали каральні акції проти гайдамаків.

7 липня 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Гонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли.
Після повідомлення про захоплення М. Залізняка та І. Гонти в Фастові відбулася чергова рада повстанців. Рада проголосила полковником Микиту Швачку, підполковниками було обрано Івана Бондаренка і Андрія Журбу. Гайдамаки оголосили своїми ворогами не тільки поляків і жидів, а ще й росіян, з якими до того бойових зіткнень уникали.
Підписував заклики козак Іван Бондаренко. Ці листівки мали несподіваний ефект: гайдамаки почали атакувати дрібні гарнізони російських військ, так що ті почали просити допомоги у поляків.
5-6 липня 1768 року об'єднане повстанське військо на чолі з Микитою Швачкою обложило Білу Церкву, де перебував російський гарнізон. Після невдалого штурму білоцерківського замку повстанці вирішили підкріпити свої сили. Швачка пішов на південь, Бондаренко — на північ, а Журба розбив табір у селі Блощинці, неподалік Білої Церкви.
9 липня 1768 полковник Микита Швачка пораненим був захоплений у полон солдатами Московського карабінерного полку поблизу м. Богуслав. Разом із полоненими козаками відправлений до Києва в розпорядження київського генерал-губернатора Ф.Воєйкова. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Останній полковник повстання надвірних козаків Іван Бондаренко, що прийняв булаву в рідному селі Грузька був схоплений у Макарові 20 липня 1768 року сотником корнинських надвірних козаків Данилом Щербиною. Страчений у Чорнобилі 8 серпня 1768. Проте, остаточно повстання надвірних козаків було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. російським генералом М. Кречетниковим.

Каральні війська Речі Посполитої жорстоко розправлялися з повстанцями.
Після сильних тортур у с. Сербах, І. Гонта був страчений. М. Залізняка, М. Швачку та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська.
Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні близько 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.


Турбаївське повстання (1789—1793)

Один з найбільших антикріпосницьких селянських виступів у Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття. Відбувся в селі Турбаях (тепер Полтавська область). Безпосередньою причиною повстання стала спроба селян домогтися звільнення від кріпосної залежності.

Після Хмельниччини село Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом і належало до Миргородського полку. Але в 1711 році миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 року Турбаї належали поміщикам Базилевським, які експлуатували турбаївців як своїх підданих. Турбаївці не хотіли миритися з положенням кріпосних селян й активно домагалися підтвердження свого козацького стану, звертаючись адміністративних установ. Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов до сенату.

У червні 1788 року сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами (у селі проживало близько 2 тисяч чоловік). Ухвала викликала невдоволення в частини селян, чиї козацькі права не були визнані. Селяни, вирішивши домогтися волі власними силами, навідріз відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком.
Для врегулювання і втихомирення селянського заворушення, до села у травні 1789 року прибули представники Голтвянського нижнього земського суду разом із військовою командою. Проте суд визнав козаками лише 29 турбаївців. Селяни висловили свої обурення проти такого рішення суду і розпочали збройне повстання. Озброївшись, вони обеззброїли військову команду, побили і заарештувавши членів суду, добилися від них написання документа про «добровільне переведення в козаки» турбаївських селян, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, а самих поміщиків - забили до смерті.
Запровадивши самоврядування — «Громадську збірню», селяни впродовж чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл Очеретувате, Кринок, Остап'я.
Через ускладнення міжнародного становища (війни з Османською імперією і Швецією, революційні події у Франції) уряд Катерини II тривалий час намагався припинити селянський виступ без застосування військової сили. Проте, зазнавши невдачі, власті вдалися до жорстоких каральних дій.
У червні 1793 року до села було введено батальйон піхоти і 200 козаків. Урядові війська провели масові арешти селян. Суд над повстанцями тривав з 22 липня 1793 року до 11 лютого 1794 року. Найактивніших учасників було тілесно покарано, 15 згодом померло.


Повстання бузьких козаків 1817 року

Це повстання козаків Бузького козацького війська що відбулося в Україні у 1817 році. Поштовхом до нього став наказ про скасування Бузького козацького війська і перетворення козаків на Військові поселенці. У липні 1817 року заворушення в бузьких станицях охопило майже все військо. 16 липня п'ятисотенний загін повстанців прибув до міста Вознесенськ, намагаючись захопити козацькі клейноди й звільнити заарештованих напередодні козаків. Повсталі козаки схопили військового отамана М.Кантакузіна і побили його. Проти козаків рушили регулярні війська, які після збройної сутички з повстанцями заарештували їх керівників — П.Бабиченка і Г.Гетьманенка.

Проте повстання продовжувало набирати силу. Козаки відмовлялися коритися наказам старшини і військової адміністрації, чинили опір перепису їх родин, рішуче заявляли, що, поки живі, не полишать своїх козацьких клейнодів. 21 липня генерал-майор І.Вітт констатував, що всі спроби придушити рух бузьких козаків виявилися марними.

Повстання тривало майже три місяці. Царський уряд надіслав для придушення повстання чотири полки, понад 10 тисяч солдатів, які мали на озброєнні гармати. Козаки і навіть жінки та діти чинили рішучий опір регулярним військам. Лише в середині вересня рух було придушено.

Розправа з повсталими козаками була надзвичайно жорстокою, багатьох із них порубали шаблями, потопили в Південному Бузі, засікли батогами. 93 козаків притягнуто до військового суду, 64 після цього страчено. Ініціаторів повстання П.Бабиченка і Г.Гетьманенка заслано до Сибіру рядовими. В усі красносільські станиці прибули війська і під страхом розстрілу з гармат зібраних у центрі станиць мешканців стали приводити до присяги з переведенням в розряд військових поселенців.

У травні 1818 році знову сталося заворушення козаків, яке також було придушене.

Чугуївське повстання

Збройне заворушення військових поселенців Чугуївського полку на Харківщині у 1819 році проти жорстоких умов праці і суворих розпорядків у військових поселеннях (своєрідне поєднання військової служби з працею у сільському господарстві), запроваджених у Російській імперії військовим міністром Олександром Аракчеєвим.

Чугуївське повстання почалося 9 липня 1819 року з вимогою ліквідації військових поселень. До повсталих приєдналися селяни сусідніх сіл, а також військові поселенці з Балаклії. Для придушення повстання російський уряд вислав регулярне військо під проводом воєнного міністра, генерала О. А. Аракчеєва, 4 піхотні полки і 2 артилерійські роти з гарматами. Після місячного опору Чугуївське повстання було приборкане. Заарештовано і жорстоко покарано близько 2 000 повстанців. З них 20 загинуло під шпіцрутенами, 400 заслано на каторжні роботи. У 1820 році подібні повстання вибухнули в Південній Україні, які охопили близько 200 сіл.

Повстання Чернігівського полку

Збройний виступ, підготований Південним товариством декабристів в Україні 10-15 січня 1826 року (ст. ст. — 29 грудня 1825 — 3 січня 1826) проти царського режиму.
Південні декабристи дізналися про смертельну хворобу імператора Олександра I раніше, ніж у Петербурзі. Фельд'єгері з Таганрога до Варшави проїжджали через південну станцію Умань і повідомили декабристу Волконському, що імператор при смерті. Крім того, вони раніше дізналися і про доноси на таємне товариство, які було надано покійному імператорові. Першим мав виступати Петербург. І лише після сигналу з Петербурга, що повстання в столиці має хоча б перший успіх, повинні були виступити південні війська. В обстановці міжцарів'я Пестель і його товариші напружено чекали вістей з півночі. Було вирішено, що Пестель і Барятинський при першій звістці про столичне повстання виїдуть до Петербурга і повстання на півдні піде під керівництвом Сергія Муравйова-Апостола. Керівники повстання розраховували приєднати до своєї акції значні військові з'єднання, зібрані біля Києва для маневрів. Поразка декабристів у Петербурзі (25 грудня 1825) примусила приспішити повстання в Україні; воно почалося у селі Трилісах, біля Фастова на Київщині. 24 грудня 1825 року був заарештований Пестель Павло Іванович.
Повстання очолили підполковник С. Муравйов-Апостол, командир батальйону Чернігівського полку і М. Бестужев-Рюмін; найактивнішими учасниками були військовики з Товариства об'єднаних слов'ян (П. і А. Борисови, Сухінов Іван Іванович), які у вересні 1825 приєдналися до Південного товариства декабристів. Повстання почалося успішно; вранці 10 січня 1826 здобуто м. Васильків, 11 січня повстанці оволоділи штабом полку. Маршрут повстання склався таким чином: першою повстала 5-та рота Чернігівського полку, що стояла в Трилісах. Увечері того ж 29 грудня вона прийшла в село Ковалівку, де з'єдналася з іншою ротою того ж полку — 2-ю гренадерською. Уранці 10 січня С. Муравйов-Апостол на чолі двох рот вступив у Васильків, де до нього приєдналися інші роти Чернігівського полку. Полк виявився, таким чином, майже весь у зборі. Полк зібрався на площі. Полкові знамена, полкова скарбниця — все було в руках повстанців. Муравйов покликав полкового священика Данила Кейзера, і той за його дорученням прочитав перед полком складений С. Муравйовим-Апостолом революційний «Православний катехізис», який складався з республіканських правил. У Василькові проявилася боротьба двох напрямів в керівництві повстанням: штаб повстання складався з чотирьох офіцерів, членів Товариства об'єднаних слов'ян ( Сухінова, Щепіло, Кузьміна і Соловйова), з одного боку, та Сергія Муравйова-Апостола, його брата Матвія і Бестужева-Рюміна — з іншого. «Слов'яни» стояли за негайні, рішучі дії і за залучення на бік військового повстання селян. С. Муравйов зволікав, тому що чекав приєднання інших повсталих полків під командуванням членів Південного товариства. У Василькові слов'яни благали Муравйова негайно йти на Київ: там були співчуваючі офіцери і військові частини (наприклад, пропаганду серед робітників арсеналу вів Андрійович 2-й). Але С. Муравйов-Апостол не зважився прийняти цей план.
З Василькова 11 січня 1826 року після полудня повсталі війська рушили в село Мотовилівку, куди прийшли до вечора. 12 січня в Мотовилівці полку було оголошено відпочинок. Це викликало невдоволення солдатів, що вимагали швидких дій. Однак сили повстанців (близько 1000) не зростали, бо інші військові підрозділи і селяни відмовилися їх підтримати. 12 січня 1826 року Чернігівський полк намагався дістатися до Житомира для з'єднання з іншими полками, де служили члени Південного товариства декабристів. Проте поблизу села Ковалівки він був розбитий лояльними цареві частинами (загін генерала Гейсмара). Близько 50 повстанців було вбито. Після повстання Чернігівського полку заарештовано й віддано під суд 869 солдат і 5 офіцерів. С. Муравйова-Апостола і Бестужева-Рюміна повішено, близько 100 заслано на каторгу до Сибіру, а Чернігівський 29-й піхотний полк розформовано і переведено в армію, діючу на Кавказі.


Шебелинське повстання 1829

Повстання селян слободи Шебелинка та довколишніх сел і слобід Слобідсько-Української губернії проти наміру царського уряду перетворити їх на військові поселення. Під час повстання 6—11 червня 1829 року зібралося більше 3 тисяч селян під проводом С. Дьоміна і К. Ведерникова. Повстання було криваво придушене урядовими військами карабінерів й уланів — 109 убитих, 143 учасників віддано під військовий суд, 2 провідників засуджено на довічну каторгу, 48 відправлено до військових поселень на Херсонщину.

Мешканцями сіл Слобідсько-Української губернії переважно були селяни-однодвірці, предки яких ще за часів генерал-фельдмаршала Б.-К.Мініха переселилися сюди із Центральної Росії для будівництва оборонної лінії. Пізніше вони склали одну з груп державних селян, отримали в подвірне володіння землю на правах власності. З перших кроків введення військових поселень однодвірці втрачали особисту та господарську свободу, зазнавали значних земельних втрат.
Заворушення розпочалися під час принесення присяги. Центром руху стало с. Шебелинка (нині село Балаклійського району Харківської області), жителі якого відмовилися складати присягу. Масового характеру рух набув 25 травня 1829. Жителі 15-ти сіл, що перетворювалися на військові поселення, відмовилися йти на інспекційний огляд у слободу Мілова (нині село Балаклійського району Харківської обл.). 26 травня в Шебелинці розпочалося справжнє повстання. Однодвірці розгромили ескадронний комітет, його членів побили та заарештували.
Своїм отаманом повстанці обрали Степана Дьоміна. В усі села, що відходили під поселення, розіслали гінців із закликом приєднуватися до них. У Шебелинку зібралися до 3 тис. селян. 27 травня для втихомирення селян було послано ескадрон Серпуховського уланського полку на чолі з генерал-майором А.Коровкіним. Умовляння властей не справляли враження на повстанців. Останні твердо заявляли, що не бажають військові поселення, а хочуть залишитися однодвірцями.
Проти непокірних було застосовано військову силу. Озброївшись палицями та знаряддями праці, селяни вчинили рішучий опір. Місцеві власті кинули для втихомирення додаткові загони.
30 травня 1829 розпочалася кривава розправа над непокірними, під час якої загинули 109 осіб.

Чумний бунт у Севастополі

Народне повстання 15 червня 1830 року в Севастополі, спровоковане карантинними заходами проти поширення епідемії чуми.

У 1828 році на півдні імперії в Криму почалася епідемія чуми. Враховуючи, що Російська Імперія в цей час вела війну з Туреччиною, а також стратегічну важливість Севастополя, в місті був введений карантин. У місті чуми не було, тому карантин був швидше профілактичним заходом.
У травні 1828 року навколо міста було встановлено карантинне оточення. Увесь рух з міста і в місто відбувався через спеціально влаштовані застави. Влітку 1829 року карантин був посилений, кожен, хто проїжджав, повинен був перебувати 2-3 тижні в карантинній зоні, усі підозрілі хворі в місті підлягали ізоляції. Через це місцеві селяни намагалися утримуватися від поїздок в місто.

Продовольче постачання виявилося монополізованим карантинними чиновниками, що сприяло великій кількості зловживань. У місті швидко виник дефіцит продовольства. Продовольство, що поставлялося гарнізону, жителям, хворим в ізоляторах було недостатнім і поганої якості, що сприяло розвитку хвороб і росту смертності. Найбільш страждали від карантину бідні райони міста, в яких сильно погіршала гігієнічна обстановка і зросла кількість хворих.
Ситуація в Севастополі загострилася настільки, що з Петербургу була прислана комісія на чолі з Римським-Корсаковим для розслідування ситуації. Розслідування виявило масові зловживання, проте з Петербургу поступило розпорядження припинити всякі розслідування діяльності інтендантів. У листопаді 1829 року комісія завершила роботу.
У березні 1830 року карантин був посилений, і жителям заборонили покидати будинки. Заборона була знята в травні, але в найбіднішій Корабельній слободі карантин був продовжений на 7 днів. Проте після 7 днів жителів слободи було наказано вивести за місто і продовжити карантин на 2 тижні. Це викликало обурення серед жителів слободи, а також матросів, що мали там рідних і знайомих. Населення відмовилося виконувати розпорядження незважаючи на умовляння контр-адмірала І. С. Скаловського і протопопа Софронія Гаврилова.
Карантинне оточення слободи було посилене 2-ма батальйонами піхоти. Доведені до відчаю жителі готувалися до озброєної відсічі, були сформовані озброєні групи під керівництвом відставних військових. Солдати оточення і багато офіцерів співчували жителям. Обидві сторони утримувалися від початку бойових дій, які могли підірвати ситуацію в місті і на флоті. 3 червня військовий губернатор Микола Столипін, дід Михайла Лермонтова по материнській лінії, враховуючи надзвичайну ситуацію в місті посилив караули на вулицях і охорону губернаторського будинку. Ці заходи обурили севастопольців, які натовпами рушили до будинку губернатора і адміралтейства. Губернатор був убитий натовпом. До повсталих приєдналися матроси. Частина повсталих пішла на зняття карантинного оточення на Корабельній слободі, солдати атаковані з двох сторін, приєдналися до повсталих. До 22 годин місто було в руках повсталих, поліція втекла з міста, а гарнізон відмовився придушувати бунт. Натовп бив «чумних» чиновників і офіцерів вимагаючи від них розписки, що чуми в місті немає, громили їхні будинки та квартири.

4 червня комендант міста, що виконував після загибелі Столипіна обов'язок військового губернатора, Турчанінов під тиском повсталих видав наказ про припинення карантину.

Тим часом влада стягнула до міста частини 12-ої дивізії генерала Тимофєєва, які увійшли до міста 7 червня. Слідча комісія під керівництвом генерал-губернатора Новоросії і Бессарабії М. С. Воронцова розглянула справи близько 6000 людей. Було страчено 7 чоловік, що очолили повстання, близько 1000 городян і матросів відправлені на каторжні роботи. Близько 4200 цивільних осіб було депортовано в інші міста. Офіцери отримали дисциплінарні покарання.

Листопадове повстання 1830—1831 років

Національно-визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії.

Розпочалося 29 листопада 1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновлення Республіки Обох Народів (Речі Посполитої Обох Народів). Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків.
Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відряджання польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції. 17(29) листопада 1830 група патріотично налаштованої шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича — Бельведер і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.
Дипломатично налаштовані представники ради (Ф. Любецький, Адам Чарториський та ін.) прагнули домовитись із царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1 грудня 1830 демократично настроєні кола польського населення утворили Патріотичне товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на початку грудня перетворилась на Тимчасовий Уряд, а сейм 18 грудня 1830 затвердив диктатора генерала Ю. Хлопіцького. Консервативне керівництво повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Миколою I, але вони не дали результату. 18 січня 1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови) на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25 січня провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше з'явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу свободу!».
Російський уряд кинув на придушення повстання значні військові сили (малоросійські козацькі полки). На початку лютого 1831 р. російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831-го вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусі та Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно зі шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 р. розгромлені царськими військами. 26 травня 1831 головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки в битві під Остроленкою.
Від травня 1831-го повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії та шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку 1831-го привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16 серпня 1831 р. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки генерала Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Попри запеклий опір повсталих 8 вересня (27 серпня) 1831 р. Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані.

Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності). Попри поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердженню ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська громадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось зі справою боротьби проти реакції й абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну польську еміграцію (так звану «Велику еміграцію»).


Повстання Кармалюка

Тривала боротьба, розгорнута національним героєм Устимом Кармалюком, яка охопила все Поділля, райони Бессарабії та Київщини.

1830–1835 роки — селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздавали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив так звану Галузинецьку комісію (в селі Галузинцях тепер Деражнянського району Хмельницької області) щодо заворушень в Літинському, Летичівському та Ольгопільському повітах Подільської губернії.

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима, як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що були покарані і вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський. Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область).

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки.


Рух Лук'яна Кобилиці

Вже 1838-го року Лук'ян Кобилиця (26-річний молодик) стає лідером буковинських гуцулів. Саме того року він виступив на захист селян від румунських бояр Флондорів, подавши до окружної управи кілька скарг та петицій.
1839 року селяни обирають Кобилицю так званим «громадським депутатом» («пленіпотентом», «уповноваженим»), який повинен був обстоювати соціальні, економічні та національні інтереси селян, представляти сільські громади під час суперечок з панами, подавати скарги тощо. Кожна громада (село) обирала по два таких депутати. Уповноважений представник гуцулів надзвичайно завзято взявся за справу захисту українських селян Буковини. Буковинська крайова управа, галицька крайова адміністрація та вищі органи влади у Відні були завалені петиціями і скаргами Лук'яна Кобилиці та його соратників. Очікуваних результатів все це не дало.
Переконавшись у безперспективності звернень до урядових установ, Лук'ян Кобилиця очолює організований селянський спротив, який поступово переріс у справжній бунт. Для його приборкання в березні 1844 року були використані урядові війська — дві роти солдатів, загони гірських стрільців та панської челяді. Фізичного покарання зазнали 238 селян, кожного десятого (в тому числі й Кобилицю) було заарештовано.
Всі ці страждання за спробу захистити інтереси селян зробило Лук'яна в очах горян народним героєм, непохитним борцем за правду.
У 1848 році Кобилиця всупереч волі румунських бояр та урядовців був обраний депутатом австрійського парламенту — Рейхстагу.
Наприкінці жовтня 1848 року Відень було взято цісарськими військами, а Рейхстаг тимчасово розпущено.

Віра в те, що парламент допоможе селянам домогтися правди, похитнулася. Народний ватаг усвідомлював, що домогтися чогось можна тільки народним супротивом. Кобилиця, як і всі депутати, отримав велику бронзову медаль на біло-червоній стрічці (яка давала вільний прохід і проїзд усюди), а також сертифікат депутата із сеймовою печаткою. З цими магічними для гуцулів атрибутами Кобилиця повернувся на Буковину. Після повернення, гуцульський ватаг починає збирати власні «сесії» — справжні народні віча в Карпатах.
Селянський рух, охопивши велику територію, вийшов за межі Вижницької виборчої округи. Лук'ян з групою озброєних однодумців їздив по селах, закликаючи до боротьби проти панів. За спогадами сучасників, ці поїздки мали урочистий характер. Кобилиця повсюди з'являвся з медаллю і шарфом через плече. При цьому люди, на заклик «короля гуцулів», піднімались не проти цісаря й австрійського уряду, а проти свавілля місцевих землевласників та контрольованої ними місцевої адміністрації. Обурені сільські громади, всупереч прагненням румунської верхівки, також домагалися залишення Буковини в складі Галичини.

У своїх промовах Кобилиця таврував саме чиновників та великих землевласників, які перекручують закони на свою користь, таять від простих людей царські накази, видані на захист селянських прав, а цісареві надсилають фальшиві донесення про поведінку сільських громад.
Лук'ян так переконував присутніх у своїй правоті, що навіть пушкарі, яким платила за службу держава, перейшли на сторону Кобилиці, ставши його особистою охороною. Влада в Буковинських Карпатах практично перейшла до (як в народі говорили) «Карпатського короля» Лук'яна Кобилиці.

В цей час влада займалася, головним чином, придушенням угорської революції. Не було ясно, чи можна заарештувати Лук'яна Кобилицю, оскільки закону, який регламентував би порядок позбавлення депутатської недоторканності, ще не прийняли, й вони діяли дуже обережно. Кобилицю викликали на засідання Рейхстагу, на яке він не з'являвся. 6 лютого 1849 року бунтівного посла позбавили мандата, як такого, що не з'явився на засідання парламенту (в такий спосіб обминули питання про депутатську недоторканність). Втім і сам Рейхстаг було розпущено вже на початку березня 1849 р.
Проте, Кобилицю ніяк не могли заарештувати. Краєм ширилися різні чутки. Ходили розмови, що він бунтує села і ходить на чолі озброєного загону із 300 повстанців. З'явилась інформація, що «король гуцулів» домовився про допомогу з керівником угорського повстання Кошутом. Чернівецька румунська газета «Bukowina» повідомила: «Кобилиця вмаршерує на Буковину з угорськими військами». Не на жарт перелякана влада за голову Лук'яна Кобилиці оголосили винагороду — 1000 золотих. Але знайти його і привезти «живим чи мертвим» місцевій адміністрації так і не вдавалось.

Тільки в травні 1849 року, завдяки доносу місцевого священика Вешнєвського, Кобилицю вдалося заарештувати у Жаб'єму.
Побоюючись його популярності серед гуцулів, ухвалили поселити його на проживання у селі Солка під наглядом жандармів. Тим часом селянський рух на Буковині вщухав.
24 жовтня 1851 року Лук'ян Кобилиця помер за загадкових обставин.


Галицьке повстання (галицька різанина)

Селянське повстання в західних областях Галичини в другій половині лютого та березні 1846 р. Повстання характеризувалося погромами польської шляхти.
Найвідомішим ватажком селянських загонів був Якуб Шеля.

У лютому 1846 року у Кракові, на той час вільному місті, спалахнуло повстання на підтримку відновлення Польської держави.
Австрійська влада напередодні Весни народів для придушення спалаху повстання за незалежність Польщі (приєднаної в результаті Першого поділу Польщі) використовувала невдоволення місцевих жителів, а також поширювали чутки про те, що шляхта планує розпочати силові дії проти селянства, метою яких буде їх масове вбивство.
Це дало поштовх для вбивств і грабежів дворянських маєтків.

Практично одночасно з краківським почалося повстання селян у Галичині. Навколишні галицькі селяни піднялися проти поміщиків і фактично виявилися союзниками австрійського уряду.
Галицьке повстання почалося 19 лютого 1846 року. Збройні загони селян пограбували і знищили впродовж декількох днів лютого–березня 1846 понад 500 маєтків (в районі Тарнова було знищено більш ніж 90% садиб). Убито, часто найжорстокішим способом (звідси і назва цих подій «різанина»), від 1200 до 3000 чол, майже виключно представників шляхти, знаті, державних чиновників, десятки священиків.
Почалася серія взаємних нападів повстанців на менші за кількісним складом повстанських загони, які прямували до Кракова.
Жертви різанини були поховані у братських могилах за межами міста, де пізніше виникло Старе кладовище в Тарнові.

Коли краківське повстання було придушене і селяни були більше не потрібні австрійській владі, армія в короткі терміни відновила спокій. В Галичині настав мир, проте ще довго згадувалися вбивства і грабежі, які охопили, в основному, райони Тарнова, Сянока, Нового Сонча та ін.


Похід у Таврію за волею

Масовий похід українських кріпосних селян до Перекопу з метою поселитися в Криму і отримати волю від кріпацької залежності. Розпочався в квітні 1856 року. Похід був спрямований на відновлення соціальних і національних прав українців в Російській імперії.

Є другим після Київської козаччини за масовістю селянським рухом України в середині 19 століття. Приводом до руху стали чутки про те, що нібито царський уряд пропонує всім бажаючим переселитися на спустілий після Кримської війни 1853—1856 Крим. Також згідно з чутками кріпаки переселенці отримають за це волю, матеріальну допомогу, добру платню тощо.

Розпочавшись у Верхньодніпровському та в інших населених пунктах Катеринославської губернії, незабаром поширився на Херсонську губернію, частково — на селян Харківської губернії, Чернігівської губернії та Полтавської губернії. Кріпаки у масовому порядку з своїми родинами і майном знімалися з своїх місць проживання і йшли в напрямку до Перекопу, залучаючи до походу селян усіх сіл, які зустрічалися на їхньому шляху. Особливо широкого розмаху рух набув улітку в Катеринославській та Херсонській губерніях. Лише з одного Верхньодніпровського повіту пішло більше 1/3 кріпаків (15,3 тисяч осіб). У Катеринославському повіті селянським рухом було охоплено 123 з 128-ми маєтків. Кількість учасників руху з Херсонщини влітку 1856 року досягло 3 тисяч осіб. Переселенці прямували до Перекопу.

Селяни, які залишалися на місцях, відмовлялися виконувати панщину. На боротьбу із шукачами волі було кинуто значні військ. сили. У ряді місць селяни, озброївшись кілками, вилами та сокирами, чинили опір загонам поліції і військ. командам. За неповними даними, лише в Катеринославській та Херсонській губерніях сталося 6 кривавих сутичок, в яких було вбито 5 і поранено 50 осіб. За допомогою російських військ, численних загонів поліції, шляхом розстрілів, екзекуцій та арештів царському урядові наприкінці 1856 року вдалося припинити селянський рух на Півдні України. Тисячі повстанців було віддано під суд.

Попри негативні наслідки цього руху, були й позитивні моменти. Цей рух показав що українці готові боротися за свої права. Частині переселенців таки вдалося залишитися на території Півдня сучасної Херсонської області та Криму там кріпосне право було не таке жорстке як в центрі України. Це переселення фактично завершило процес освоєння українцями території Причорномор'я.

Січневе повстання

Визвольне повстання громадян колишньої Республіки Обидвох Народів 1863–1864 років проти панування Російської імперії. Разом з поляками у повстанні взяли участь й інші громадяни Республіки Обидвох Народів - литовці, білоруси й українці.

Найбільше повстання, що знайшло підтримку міжнародної громадської думки. Носило характер партизанської війни, під час якої відбулося близько 1200 битв і сутичок. Скінчилося поразкою повстанців, з яких кількадесят тисяч загинули в сутичках, близько однієї тисячі були страчені, близько тридцяти восьми тисяч засуджені до каторги чи заслані до Сибіру, а близько десяти тисяч подалися на еміграцію. Місто Вільнюс було пацифіковане російськими загонами Муравйова, який вдався до жорстоких розправ.
Причиною повстання стало прагнення передової частини польсько-литовського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню національного руху Республіки Обидвох Народів сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення та діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії.

Польські патріотичні організації, що виникли наприкінці 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозумінні з російськими змовниками. На кінець 1861 року у національному русі склалися два головні політичні табори, які отримали назву партій «білих» і «червоних».

«Білі» представляли переважно помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно з кордонами 1772, литовські, білоруські та українські землі. «Червоні» включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О. Вельопольським, виступали за досягнення угоди з імперіалізмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства.
У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Падлевський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного повстання). У підготовці до повстання брали участь члени «Комітету російських офіцерів у Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863.
ЦНК утворив таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання. 22 січня 1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.
У червні-липні 1863 в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду в Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанської організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром в Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.
Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.
17 жовтня 1863 «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.
16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат Зданович і Тит Далівський.
Водночас на початку березня 1864 уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань 19 ст., сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.


Полтавсько-Харківське селянське повстання

Повстання українських селян Полтавської і Харківської губерній проти поміщиків і влади Російської імперії, що відбулося в 1902 році. Причиною повстання було масове безземелля селян, обтяжливі викупні платежі, велика кількість податків, жорстока поміщицька експлуатація селян де-факто з окремими елементами панщини. Ці обставини були штучно створені пропоміщицькою політикою уряду Російської імперії, який бачив у поміщиках свою опору. Відомості про повстання розійшлися по всій Україні, в тому числі й на ті території, які були під владою Австро-Угорської імперії, що й спричинило аналогічні повстання селян і страйки робітників.

Важке становище селянства значно погіршилося після неврожаю 1901 року. Значний вплив на селян здійснювала просвітницька діяльність українських громадських організацій, зокрема партій. Безпосереднім приводом до повстання було небажання поміщиків і російських урядовців відпустити селянам матеріал для засіву земельних ділянок. 12 березня 1902 року селяни напали на економію крупного поміщика в Карлівці Полтавської губернії, що й стало початком повстання. Після цього селянські виступи стрімко охопили велику кількість сіл Костянтиноградського повіту.

У кінці березня — на початку квітня повстанський рух поширився на Валківський та Богодухівський повіти арківської губернії. Загалом, у повстанні брало участь 19 волостей, що мали населення 160 тисяч людей. Було розгромлено 105 поміщицьких економій та садиб, зокрема в Полтавській губернії — 79, в Харківській — 26. Російський уряд направив проти повсталих селян 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень. Як наслідок, повстання українських селян було жорстоко придушене російськими каральними загонами. До суду було віддано 960 повстанців. А 836 учасників повстання було засуджено до різних термінів тюремного ув'язнення. Імператор Російської імперії Микола II видав указ, за яким повсталі селяни мали заплатити поміщикам відшкодування у розмірі 800 тисяч карбованців.

Українське національне відродження

Соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за національно-культурне відродження й становлення української нації. Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного відродження, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX ст. На початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розв'язання національного питання в Росії пов'язується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод.

Історія

Серед дослідників відсутній єдиний погляд про час і місце виділення з українофільства як феномену політичного українського руху. Також дискусійним є питання про основні рушійні сили його формування.

У своєму досліджені «Українство в Росії: Новійші часи.» Володимир Дорошенко розділяє розвиток українського руху в Росії на три етапи. Перший, Полтавсько-Харківський, тривав з кінця XVIII ст. до 40-х років XIX ст. Саме тоді, у 1791, козацька старшина направила Василя Капніста до Німеччини шукати допомоги проти «російської тиранії», котра брутальною рукою скасувала українські вольності. Другий, Петербурзько-Київський, тривав в 40-х роках. В 70-х роках рух переноситься до Києва. Відтоді, на його думку Київ стає столицею новітнього українського руху. Подібні стадії виділяв і М.С. Грушевський.

Початок

Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648–76. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством.

Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації.

У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл (Новгород-Сіверського патріотичного гуртка) перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

1821 року Василь Лукашевич заснував Малоросійське таємне товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави.. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Малоросійське таємне товариство мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством Темпляри. В 1826 членів Малоросійського товариства було заарештовано.

У Російській імперії

В січні 1846 року в Києві було створено таємну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами виступили: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, з квітня 1846 року до товариства вступив Тарас Шевченко.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Російський філософ В. Б. Колмаков вважає,що Кирило-Мефодіївське братство стало першою українською організацією в Російській імперії, що мало на меті відокремити населення України від Росії не тільки в культурному, а й в політичному сенсі, зробити з них українців.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.

Після поразки у Кримській війні царський уряд пом'якшив внутрішню політику, була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів братства. В 1859 році у Петербурзі було створено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві.

На початку 70-х років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості подолання українського руху через його підтримку в Австрії, царський тиск почав слабшати. Український рух знову відновлюється і на його чолі стає київська громада, до складу якої входили Володимир Антонович, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич, Олександр Русов та інші. Особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися «в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття»

Проте бурхливий розвиток українського життя призвів до нових звинувачень українців у сепаратизмі. Російською владою українство в цей період розглядалося як течія «безпідставна, штучна, зрадницька». Його небезпека полягала в його націленості «на руйнування єдності російської нації і держави, на те, щоб „відібрати" тим самим частину національної території разом з Києвом — „матір'ю міст руських"». Наслідком стало підписання в 1876 році сумнозвісного Емського указу — розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.

На початку 80-х років в Петербурзі студенти-українці створили гурт «українських соціалістів-федералістів» (1883–1888 рр.). У своїй політичній програмі вони виступали проти русифікації України та за повну національну автономію України.

Наприкінці 80-х років український рух отримав нову підтримку у вигляді молодих публіцистів Трохима Зіньківського та Бориса Грінченко. Вони категорично виступили проти формального українофільства, вимагаючи від української інтелігенції рішучих та послідовних дій. В 1893 році вони опублікували програму діяльності «свідомих українців», де висловилися за єдність української нації, розвиток української мови та необхідність боронити права української нації.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців» (1891–1898) - таємна організація, утворена в Полтаві. Його заснував невеликий гурт українських студентів — Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський, Володимир Шемет. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації «Вірую молодих українців». Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), тарасівці висунули такі політичні постулати: визволення української нації з-під російської окупації, вимога повної державно-політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності.

У 1900 році в Харкові виникла перша в Наддніпров'ї політична партія — Революційна українська партія (РУП). Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій, таких як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

В 1902 році утворюється Українська народна партія на чолі з Миколою Міхновським, а в 1905 році - Українська соціал-демократична спілка на чолі з Меленевським. В 1905 році основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою утворили Українську соціал-демократичну робітничу партію. В 1904 році утворюється Українська демократична партія - партія демократично-ліберального спрямування на чолі з Є. Чикаленком. Восени 1904 року окремі члени УДП поклали початок Українській радикальній партії (УРП), на чолі з Б. Грінченко і С. Єфремовим. Восени 1905 р. обидві партії об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Під час революції 1905 року Український національний рух ще не мав достатнього впливу, аби самостійно йти на вибори. Проте лідери українських партій ввійшли у виборчі списки найбільших російських опозиційних партій. Таким чином в першій Державній думі була створена Українська Парламентська Громада, що складалася з 45 послів зі всіх 102 вибраних від України. Її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України.

В Австро-Угорщині

Протягом першої половини XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Наддніпрянщині, де зростанню національної свідомості сприяла пам'ять про Гетьманську державу.

Революція 1848 року дала представникам освідченого західноукраїнського суспільства, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією, у якій, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра виступала у ролі представника інтересів українців Галичини. 15 травня 1848 року накладом 4000 примірників вийшло перше число газети «Зоря Галицка» — першого національного часопису українською народною мовою в Україні. У першому числі газети надруковано відозву до українського народу, у якій проголошено єдність з усім українським народом, а також висловлена вимога по розвитку української мови.

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Російський історик Олег Неменський називає 25 листопада 1890 року датою його «першої публічної презентації» . В цей день у Галицькому сеймі депутати Юліан Романчук (представник «Руського клубу», в який входило 16 депутатів сейму) і Анатоль Вахнянин заявили з трибуни сейму, що «православно-уніатське населення Галицької Русі, яке називає себе русинами, насправді не має нічого спільного з російським народом», а є українцями. Неменський називає цю подію початком «Нової ери» в політичному житті Галичини. У 1895 році в сеймі вже була представлена не русинська делегація, а українська.

В цей час національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси, що створює умови для формування політичного руху з національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з Іваном Франком та М. Павликом. У своїй діяльності вони прагнули поєднати соціалізм з захистом національних інтересів українців Галичини, при цьому висуваючи постулат політичної самостійності України. Пізніше були утворені і інші партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899 p.), що стала найвпливовіша посеред українських партій, Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

Після Революції і Громадянської війни, утворення УРСР і встановлення радянської влади на більшій території України, а також перебуванням Західної України в склад Польщі, Чехословаччини і Румунії, наукове вивчення феномена українського національного руху в СРСР і країнах Східної Європи практично не здійснювалося.

У середовищі еміграції відбувалася деяка наукова дискусія між представниками української та російської політичної еміграції, яка складалася переважно з критики українського руху загальноросійським емігрантськими істориками. Однак масштаби наукової дискусії і вивчення феномена українства в цей період в цілому були невеликі, і надалі перемістилися переважно в публіцистичне середовище.

Національний рух 1905-1907 років

Події "Кривавої неділі" викликали зливу протесту по всій території Російської імперії, у тому числі й Україні. Почалися масові страйки робітників і селянські повстання, що потрясали імперію всю весну й літо 1905 р. Робітники вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, покращення умов життя, повалення самодержавства, селяни боролися за конфіскацію і перерозподіл поміщицької землі. Це була перша і справді народна революція в Російській імперії.

3 ініціативи інтелігенції, яка хотіла організувати стихійний селянський рух, улітку 1905 р. виникла масова політична організація - Всеросійська селянська спілка. В Україні діяло сім губернських, 12 повітових і 120 сільських комітетів Селянської спілки, в яких активно працювали українські діячі — представники земств, політичних партій, кооперативів. На літо-осінь 1905 р. припадає найвище піднесення селянського руху за землю. Місцями події набирали драматичного характеру. Восени відбулося повстання селян у селі Великі Сорочинці, придушене кіннотою донських козаків.

В Україні у жовтні — грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. Виступи відбувалися в основному на Лівобережжі і на Півдні України.

Почалися заворушення в армії та на флоті. На Чорному морі повстала команда броненосця «Потьомкін». Захопивши корабель і обравши своє керівництво на чолі з матросами-українцями Панасом Матюшенком та Григорієм Вакуленчуком, команда, яка теж складалася переважно з українців, підійняла червоний прапор і спрямувала корабель до Одеси. Серед офіцерів, які приєдналися до виступу, був і О. Коваленко - один із організаторів і керівників РУП. "He бажаючи здаватися царським властям", екіпаж «Потьомкіна» відплив до Констанци, де попросив політичного притулку в уряду Румунії.

У листопаді 1905 p. y Києві повстав батальйон саперів, керований Борисом Жаданівським.
Українські політичні партії були в гущі революційної боротьби. Особливих успіхів досягла Українська соціал-демократична спілка, котра працювала серед селян, залучивши багатьох з них у свої лави, спрямувавши до організованої боротьби. УСДРП теж вела активну боротьбу серед студентів, робітників та інтелігенції, зміцнившись за роки революції. Разом з Бундом вона утворила на Полтавщині загони самооборони від погромів, що чинили «чорні сотні». Утворився також в Україні «Союз автономістів». Що являв собою політичну організацію у Російській імперії в 1905—1906, яка виступала за перебудову Росії на засадах національної автономії і федералізму.Створена за ініціативою І. Бодуена де Куртене на з'їзді представників поневолених імперією народів, у тому числі і українців.

Кульмінаційною точкою революції 1905 р. став загальний жовтневий політичний страйк, паралізувавший державу. У ході виступу, в якому взяло участь 2 млн. робітників (120 тисяч в Україні), страйкарі почали створювати власні органи керівництва - Ради робітничих депутатів, що координували революційні дії. Під тиском робітників і селян Микола II змушений був піти на поступки і 17 жовтня видав «Маніфест», яким оголошував політичні свободи, 8-годинний робочий день і обіцяв скликати парламент - Державну Думу, обрану від представників усіх верств населення.

Останнім спалахом революції стало грудневе збройне повстання робітників, що розпочалось у Москві. В Україні особливо запеклі збройні бої відбулись у середині грудня 1905 р. в Донбасі, головним чином, у Горлівці. Але донські козаки, жорстоко розправившись з робітниками, придушили його. Революція поступово пішла на спад, хоча країну потрясали виступи селян і страйки робітників ще до весни 1907 р.

Революція 1905 р. справила великий вплив на піднесення українського національно-визвольного руху, що на загальнореволюційній хвилі не тільки значно зріс і політизувався, але й вийшов з підпілля, заявивши про себе відкрито перед широкими верствами народу.Ще напередодні революції в Україні загострилася боротьба за легалізацію української мови: земства і міські думи приймали про це ухвали, петиції до уряду писали з'їзди вчених, театральних діячів. Російська Академія наук утворила комісію на чолі із славістом Олексієм Шахматовим, яка рекомендувала уряду зняти обмеження з українського слова. Церковний Синод, щоб посилити пропаганду православ'я, дозволив перекласти і видати українською мовою Біблію.

Зрештою, восени 1905 р. урядом було ліквідовано заборону української мови. I хоча ввозити українські книги з-за кордону і далі не дозволялося, у підросійській Україні розгорнувся широкий видавничий рух, число видавництв сягнуло 17. Серед них найактивнішими стали «Вік», «Час», «Криниця», «Ранок» та ін.Протягом 1905-1907 pp. на Наддніпрянщині виходила 21 українська газета і ще 4 по російських губерніях. Першою ластівкою стала газета «Хлібороб», видана наприкінці 1905 p. y Лубнах. Згодом з'явилися «Рідний край» (Полтава), «Вісті» (Одеса), «Запоріжжя» (Катеринослав), «Слобожанщина» (Харків) тощо.Найбільше українських газет виходило в Києві, де діяли осередки всіх національних партій. Зокрема УРДП, на гроші Василя Симиренка та Євгена Чикаленка, видавала найвпливовіший в Україні часопис «Громадська думка».

Лише тільки впали кайдани нагінок, як український рух став проникати в усі сфери життя і діяльності - у село, школи, культуру, економіку. Яскраве свідчення цьому - поширення кооперативних організацій. У 1907 р. на Харківщині діяло 50 українських кооперативів, на Київщині - 193, на Поділлі - 200.У кожному місті відтепер легально існували громади, українські клуби, читальні. Заохочені загальним піднесенням, професори Микола Сумцов у Харкові та Олександр Грушевський в Одесі розпочали викладати україністику рідною мовою. Наприкінці 1905 — на початку 1906 p. по великих і малих містах України виникають «Просвіти», на зразок галицьких «Просвіт». Але на відміну від останніх, наддніпрянські організації не мали єдиного центру, і кожна діяла окремо. До того ж, вони були надзвичайно політизовані - у них збирались і працювали всі антиімперіські сили. На Великій Україні найбільшими стали «Просвіта» у Києві, Чернігові, Полтаві, Одесі, Кам'янці-Подільському. Виникли вони на Волині, Холмщині, Кубані, у Казахстані, Баку, Владивостоці. У роботі «Просвіт» брали активну участь передові національні демократичні діячі того часу - Панас Мирний (Полтава), Леся Українка, Микола Лисенко (Київ), Михайло Коцюбинський (Чернігів).

Перша «Просвіта» на Наддніпрянщині утворилась наприкінці 1905 р. в Катеринославі - місті, що вже мало певні національні традиції. Саме тут Олександр Кониський з однодумцями вирішив заснувати у Львові Товариство імені Т. Шевченка, саме тут створив музей запорозького козацтва і поселився на постійне проживання видатний історик Січі Дмитро Яворницький. Він, разом з учнем В. Антоновича А. Синявським, місцевим істориком Василем Бідновим та з іншими діячами української культури, створили «Просвіту» й розпочали видавати ії орган – газету «Добра порада», яку, щоправда, невдовзі влада закрила. Із часом Катеринославська «Просвіта» утворила близько десятка філій по селах губернії.В умовах колоніальної політики російської монархії діяльність «Просвіт» стала значним визвольним протестом, проявом прагнення народу до національної і культурної свободи. Більшість «Просвіт» перебувала під свідомим українофільським впливом, а тому вони відіграли велику прогресивну роль у розвитку культури. Просвітяни друкували українські книги, влаштовували концерти, вечори, організовували театральні трупи та вистави, відкривали бібліотеки, недільні школи, ширили кооперативний рух.

На початку 1906 р. в Російській імперії пройшли перші вибори до парламенту - Державної думи першого скликання. Проходили вони в умовах спаду революції, гострої політичної боротьби та урядових проскрипцій. Українські соціалістичні та радикальні національні партії не взяли участі у виборах, намагаючись розпалювати революцію далі, аж до повного повалення імперіалізму. Тільки Радикально-демократична партія взяла участь у виборах, завоювавши кілька думських місць. У цілому ж з України було обрано 95 делегатів, в основному від російських партій, з яких 63 українці, 22 росіянина, 5 поляків, 4 євреї та 1 німець. Серед них були дворяни, священики, селяни й різночинці.44 українські депутати, для обстоювання спільних вимог, об'єдналися в українську парламентську громаду, яку хотіли поступово перетворити на партію. До парламентської громади приєдналася також місцева петербурзька українська громада. Зі Львова до російської столиці прибув Михайло Грушевський і очолив діяльність громади. Він прагнув об'єднати представників різних груп і партій в єдиному русі, вирвати їх із полону міжфракційної боротьби і вивести на шлях поступу до єдиної мети. Щоб інформувати маси про діяльність української думської громади, М. Грушевський узявся редагувати і видавати журнал «Украинский вестник».

Українська парламентська громада підготувала маніфест з вимогою автономії України з наміром зачитати його в Думі й добиватися здійснення. Але, у розпал розгортання роботи, імператор розпустив парламент і оголосив вибори до II Думи. На знак протесту проти дій уряду Миколи ІІ депутати виїхали до Виборгу і прийняли там ухвалу, спрямовану проти імперського уряду. Під документом стояли підписи й українських послів. За це їх судили й позбавили права участі у виборах до II Думи.Вибори до неї пройшли теж у великому напруженні. Депутати від України й у ній утворили парламентську громаду з 47 чоловік, яка розпочала випуск газети «Рідна справа». У ній парламентарі пояснювали, що боротьба за кращу долю України є «рідною справою» всіх, хто в ній живе.

Парламентська громада II Думи створила комісію, котра підготувала низку законопроектів про введення української мови у школах, вузах, адміністративних установах, про відкриття українських кафедр, про автономію та місцеве самоуправління. Занепокоєний радикальністю депутатів II Думи, імператор через 103 дні розігнав і ії, кардинально змінивши виборчий закон на користь поміщиків. У III і IV Думах уже не можна було творити української громади і боротись за якісь права України та українців, хоча й у них були депутати-українці.


Українська революція (також Перші визвольні змагання)

Низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.

У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР, Кубанська НР, а також Кримська НР яка тяжіла до об'єднання на засадах автономії). Українські етнічні території були розділені між СРСР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехословацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

Наступні події, так чи інакше, доторкаються або є складовими Української революції.

Виступ полуботківців

Збройний виступ вояків Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козацького полку та членів Українського військового клубу імені Полуботка з метою проголошення незалежності України, що відбувся у ніч з 4 (17) на 5 (18) липня 1917 року. Виступ мав соціальні та політичні причини. Вояки-полуботківці страждали від нестачі продовольства, медикаментів, поганих умов проживання. Політичними причинами заколоту стала нерішуча національна та військова політика Української Центральної Ради. У вирі повстання опинилися понад 10 тисяч озброєних вояків та більша частина киян. Тим не менш, завдяки злагодженим та скоординованим діям Центральної Ради та керівництва Київського військового округу (КВО), виступ було придушено, а його учасників вислано на фронт. Вважається, що ідеологом та натхненником виступу був Микола Міхновський, хоча не існує жодного документу, який би вказував на його участь у цих подіях. Виступ відбувся одночасно із заворушеннями у Петрограді («Липневі дні»).

Навесні 1917 року перед тогочасним українським політикумом та громадськістю гостро постали дві проблеми: пошук розв'язання питання про українську державність і його складову — формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії Україниу складі демократичної федеративної республіки Росії.

На державотворців навалилася неймовірна кількість проблем, пов'язаних із незалежністю, зовнішньо- та внутрішньополітичними явищами, українізацією, армією, УГВК та універсалами.

Виступ полуботківців відбувся у ніч з 4 на 5 липня 1917 року. Вважається, що головним натхненником виступу був відомий самостійник Микола Міхновський, хоча немає жодного офіційного документу, що би підтверджував цю версію.
Натомість подібні висновки роблять, базуючись на таких фактах: по-перше, одним із основних гасел полуботківців стало негайне проголошення незалежності України та цілковита незгода із тогочасною політикою Центральної Ради. З цих поглядів, у Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова організація, що намагалась тиснути на український парламент — Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка на чолі з Міхновським.
По-друге, на такі висновки наштовхують цікаві свідчення одного з найближчих друзів Миколи Міхновського — Сергія Шемета.

3 липня 1917 року Центральною Радою було ухвалено ІІ Універсал, що став явним кроком назад у порівнянні з першим, означав відчутну здачу позицій українським парламентом. Його оприлюднення дало додатковий привід силам, які були настроєні порівняно радикальніше, виступити з нападками на Раду. Полуботківці виявилися саме тим середовищем, де такі нападки та крайні лозунги змогли знайти особливу підтримку.

Виступ розпочався, згідно з виробленим планом, після півночі 5 липня 1917 року. Без особливих вагань наелектризований, зголоднілий, озлоблений натовп полуботківців кинувся до Києва. Уже з 2 години ночі з 4 на 5 липня у штаб Київської міліції стали надходити повідомлення, що на Сирці збираються дуже збуджені солдати-українці, «що звуть себе „полуботковцями"». З вигуками «Хліба дайте, ми голодні!» вони почали розтікатись в різних напрямках.

Виголосивши свої вимоги, полуботківці вдалися до активної взаємодії з усіма верствами населення, справивши на них враження різної палітри. Глави республіки, пройшовши кілька етапів переговорів між собою та полуботківцями, прийняли рішення розброїти повсталих і вислати їх на фронт, що і було зроблено, хоч і не одразу та не без проблем.

Жовтневі події в Києві (8 листопада — 13 листопада 1917)

Збройна боротьба за владу в Києві після падіння Тимчасового уряду внаслідок жовтневого перевороту, що закінчилася перемогою Української Центральної Ради.

25 жовтня (7 листопада) 1917 року до Києва надійшло повідомлення про події в Петрограді і слідом за цим постало питання про владу в місті та загалом на Україні. За владу змагалися Українська Центральна Рада, штаб Київського військового округу та комітет РСДРП (більшовиків). Найбільше шансів мала Центральна Рада, до складу якої входили представники дев'ятнадцять політичних партій, у тому числі й більшовики. Останні не мали широкого впливу на Україні, їх підтримували лише 10 % населення. Напередодні жовтневих подій Центральна Рада перебувала в конфлікті з Тимчасовим урядом, від якого вона вимагала автономії України в складі Російської республіки. Саме це й збиралась тепер здійснитиЦентральна Рада, скориставшись обставинами, що склалися.

26 жовтня (8 листопада) за ініціативою Центральної Ради був утворений Крайовий комітет з охорони революції, який мав тимчасово здійснювати владу в Києві. До нього увійшли представники політичних партій, рад, міської думи. Комітет засідав у будинку Педагогічного музею. Штаб КВО підтримував Тимчасовий уряд Росії, а до Крайового комітету поставився з недовірою через те, що в його складі перебували й більшовики. 27 жовтня (9 листопада) Центральна Рада остаточно визначила своє негативне ставлення до перевороту в Петрограді, засудила дії більшовиків та заявила, що «буде рішучо боротись з усіма спробами підтримки цього повстання в Україні». Рада висловилась за утворення в Росії «однорідного соціалістичного уряду» з представників усіх соціалістичних партій.

Оскільки київські більшовики на чолі з Георгієм Пятаковим твердо стояли на ленінських принципах. Вони, не згодні з позицією Центральної Ради, того ж дня залишили Крайовий комітет з охорони революції та провели об'єднані збори з представниками рад робітничих і солдатських депутатів, профспілок, фабзавкомів та військових частин (у приміщенні театру Бергоньє). І хоч було ясно, що можливе захоплення влади однією партією викличе незгоду інших політичних сил, призведе до розколу суспільства та громадянської війни, збори прийняли резолюцію про підтримку більшовицького повстання в Петрограді та проголошеної ним радянської влади. Своїми наступними рішеннями збори обрали ревком у складі більшовиків Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Володимира Затонського, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга, Івана Куликата інших, якому передбачалося передати владу.

У відповідь на ці дії більшовиків, 28 жовтня (10 листопада) війська КВО, за наказом штабу, розпочали боротьбу з більшовиками. Вони оточили Маріїнський палац, де перебував ревком та розгромили приміщення виконкому Київської ради та комітету більшовицької партії. Майже всі члени Київського комітету РСДРП(б) та ревкому (загалом 14 осіб) були заарештовані. Того ж дня припинив своє існування Комітет з охорони революції, оскільки командуючий КВО генерал Михайло Квецинський відмовився йому підпорядковуватися.

У відповідь на дії штабу КВО більшовики 29 жовтня (11 листопада) утворили новий ревком, до якого увійшли не заарештовані Володимир Затонський, Андрій Іванов, Іван Кудрін та інші, і почали збройні сутички з військами КВО. У ці ж дні працювала VII сесія Центральної Ради. При обговоренні політичного становища у місті делегати ухвалили резолюцію «Про контрреволюційний виступ штабу округу».

11–13 листопада у місті тривали сутички. Зіткнення мали локальний характер, розвивалися скоріше спонтанно, ніж організовано та відбувались головним чином на Печерську та Деміївці. З боку штабу КВО було задіяно зовсім невелику кількість військ. Очевидно, генерали сподівались на підтримку хоча б частини членів Центральної Ради, але коли Рада їх не підтримала, командування КВО швидко склало зброю. 13 листопада у приміщенні штабу було досягнуто угоди про припинення вогню. Невдовзі генерали та частина військ залишили Київ.

10 листопада функції ліквідованого Комітету з охорони революції перебрав на себе Генеральний Секретаріат, а 11 листопада сесія Центральної Ради утворила узгоджувальну комісію для опрацювання умов припинення бойових дій у Києві. Комісія, до складу якої увійшли представники від усіх впливових політичних сил, ухвалила, що влада в місті покладається на Українську Центральну Раду, яка мала діяти разом з Міською думою та радами робітничих та солдатських депутатів.

Слідом за переходом влади в Києві до Центральної Ради, VII сесія оголосила про перехід до ЦР влади по всій Україні. Про це було повідомлено у виданому 14 листопада «Зверненні Центральної Ради до громадян України». 3 16 листопада спільне засідання ЦР з виконкомами рад робітничих і солдатських депутатів Києва визнало Раду крайовою владою в Україні.

Наслідком переходу влади в Києві та в Україні до Центральної Ради стало проголошення 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом Української Народної Республіки (УНР) автономною частиною демократичної Російської республіки зі столицею в Києві.

Листопадове повстання

Спроба повалення Української Центральної Ради в Києві силами Київського військово-революційного комітету більшовиків. Планувалася на ранок 30 листопада (12 грудня) 1917 року. Закінчилася роззброєнням більшовицьких частин в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) року українськими військами.

Після проголошення УНР конфронтація між Центральною Радою та Радою народних комісарів Росії швидко наростала. Більшовики Києва вели агітацію проти українського уряду. Вони сформували Київський військово-революційний комітет на чолі з киянином-більшовиком Георгієм П'ятаковим, що розпочав підготовку до збройного повстання проти Центральної ради.

Комітет покладався на більшовизовані частини регулярної армії та загони червоної гвардії, дислоковані в Києві. Повстання було намічене на ранок 30 листопада (12 грудня) 1917 року. Використовуючи сценарій жовтневого перевороту в Петрограді, планувалося захопити мости через Дніпро, завод «Арсенал», Київський вокзал і телеграф. Повстання мусило успішно завершитися до відкриття Всеукраїнського з'їзду рад в Києві, рішеннями якого більшовики сподівалися закріпити свою владу.

Напередодні повстання Комітет передав Центральній Раді ультиматум, вимагаючи передати керівництво в Україні більшовикам. Український уряд завчасно довідався про підготовку заколоту й виявив більшовицькі осередки у військових частинах. Увечері 29 листопада (11 грудня) 1-ша українська сердюцька дивізія під командуванням Юрія Капкана оточила і на ранок наступного дня роззброїла сім тисяч вояків, що збиралися повстати.
Це були 3-й і 5-й авіаційні полки, понтонний і телеграфний батальйони, Перша запасна гірнича батарея і чотири артилерійські батареї, червона гвардія «Арсеналу» й інших заводів. Більшовики за ніч втратили цілу армію, що мала 10 батарей, 200 кулеметів, 2 броньовика, 6 літаків, 5 млн набоїв. Роззброєні солдати-росіяни були відправлені до Росії на ешелонах під охороною українських військ. Солдати-українці, що збиралися брати участь у більшовицькому заколоті, були демобілізовані.

Майже одночасно з цим з Південно-Західного фронту на Київ рушив збільшовизований 2-й гвардійський корпус під проводом Євгенії Бош. Український уряд наказав розібрати залізничні колії, блокувати ключові станції та роззброювати підозрілі військові частини. У районі Жмеринки більшовицький корпус перехопив 14-тисячний 1-й український корпус генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, командувача усіма військами Правобережної України чисельністю у 20 тисяч вояків та 77 гармат. Більшовицькі сили було роззброєно і відправлено до Росії. Роззброєння інших частин проходило в десяти містах України. Ще в чотирьох містах були розпущені місцеві ради за підготовку до повстання.

Самостійницька політика Центральної Ради та протидія більшовикам загострили відносини з керівництвом Радянської Росії. 4 (17) грудня 1917 року воно надіслало ультиматум українському уряду, що став приводом для розгортання українсько-радянської війни.

Листопадовий чин
(також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання; англ.November Action)

Українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців у Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918—1919 років для захоплення Галичини.

Наприкінці Першої світової війни, у 1918 році велися численні польсько-австрійські перемовини, результатом яких стала згода Австро-Угорщини на утворення польської держави, до якої мала би увійти вся Галичина. Цей сценарій ігнорував українське питання, яке вже давно визріло в самій Галичині.
Український рух особливо активізувався в Галичині з утворенням у Києві Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Так, у квітні 1918 року у Львові було створено Український банк. У травні провели з'їзди товариств «Рідна школа» та «Союз українок», почалося відродження «Пласту» та «Сільського господаря». У вересні у Львові було проведено кілька великих віч та мітингів з вимогами об'єднання всіх підавстрійських українських земель в окремий коронний край з власним сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також ратифікації Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору.

18-19 жовтня 1918 року в Народному домі у Львові відбулося зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, греко-католицького єпископату та представників українських політичних партій, на якому було утворено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем.
У неділю, 20 жовтня, на площі Святого Юра відбувся великий мітинг львів'ян, на якому Костем Левицьким було оприлюднено «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини»

Деякі учасники пропонували чекати маніфесту з Відня, проте представник Центрального Військового Комітету Дмитро Вітовський наполягав на збройному захопленні влади, що у нього і вийшло.
О четвертій годині ранку 1 листопада почалося повстання. Першими почали діяти загони поручика Цьокана. Він також повідомив у штаб, що австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримуються нейтралітету. Загін поручника Мартинця захопив ратушу, 75 стрільців хорунжого Сендецького оволоділи намісництвом та арештували генерала Гуйна. Четар Григорій Трух зайняв комендатуру і арештував генерала Пфеффера, четар Огоновський зайняв і роззброїв міську поліцію, відразу було розташовано першу помічну службу сотника Я. Гинилевича. О 5-й ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з'явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші групою вояків було піднято синьо-жовтий прапор, виготовлений дружиною директора «Народної торгівлі» Марією Лазорко і встановлений безпосередньо 17-річним вістуном Степаном Паньківським. О 7-й ранку Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Тоді ж Військовий Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду.
Підрозділи УСС зайняли також Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші.

Вдень намісник Гуйн передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу, посилаючись на маніфест цісаря від 16 жовтня 1918 року Українській Національній Раді. Надвечір Генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації було відпроваджено потягом до Відня.
Листопадовий чин спричинив утворення Української Держави площею 70 тис. км². 9 листопада було сформовано її уряд — Державний Секретаріат. 13 листопада Українська Держава отримала нову назву — Західноукраїнська народна республіка. Втім, це призвело до опору поляків і розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни. Так, уже 1 листопада у Львові польське населення міста розпочало підготовку до неї. Польський штаб розмістився у Будинку техніків (на сучасній вулиці Горбачевського) та Школі імені Сенкевича (сьогодні — вул. Залізняка, 21). Під вечір 1 листопада наприкінці вулиці Коперніка з'явилися перші збройні вузли польських боївок.

Гетьманський переворот

В обстановці початку військової інтервенції Німеччини Центральна Рада послала свою делегацію на переговори до Брест-Литовська. 9 лютого 1918 делегація УНР підписала з Німеччиною мирний договір. Німці ввели свої війська в Україну.

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту на зміну соціалістам Центральної Ради до влади прийшов Павло Скоропадський — колишній генерал-лейтенант царської армії. На «з'їзді хліборобів» Скоропадський був обраний гетьманом України. Було прийнято нову назву країни — Українська Держава. Вона існувала у квітні — грудні 1918 року під протекторатом Німеччини. Але за цей короткий проміжок часу було введено свою стабільну валюту — гривню, засновано Академію наук та Катеринославський університет.

Причини падіння діючого уряду:

  • Починаючи з грудня 1917 року Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Вважається, що головна причина цього полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв'язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам.
  • Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична її більшість вважала за непотрібне створення регулярної армії, а натомість прагнула сформувати так звану «народну міліцію», яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку.
  • УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату.
  • Постійні суперечності між домінуючими фракціями всередині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи.
  • У Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи, з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом.
  • Постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради.

Після закінчення Першої світової війни і Листопадової революції у Німеччині, що невдовзі по цьому була, уряд Скоропадського без підтримки німців був повалений антигетьманським повстанням під командуванням Симона Петлюри. 14 грудня 1918 року була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Директорією.


Антигетьманське повстання

Повстання у грудні 1918 р., внаслідок якого в Україні на зміну владі гетьмана Павла Скоропадського прийшла Директорія Української Народної Республіки.

29 квітня 1918 року, відбувся Всеукраїнський з'їзд хліборобів у Києві, на якому одноголосно було проголошено Павла Скоропадського новим гетьманом. Центральна Рада була усунута від влади, а замість УНР було утворено Українську Державу.

Павло Скоропадський у своїй політиці тримався консервативних поглядів. Оскільки політичною опорою гетьмана були великі землевласники, Скоропадський провів деякі реформи, які не були популярними серед українських селян. Недовіра до Скоропадського з боку селян підбурювалась соціал-демократичними (есдеки) та соціал-революційними (есери) партіями, основними діячами яких були Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Останньою краплею стало проголошення гетьманом «Федеративної Грамоти», в якій ішлося про майбутню федерацію України із Росією. Сам Скоропадський згадував, що він вбачав у майбутній федеративній державі союз, за якого Україна розквітла б, відродила культуру та мову та почала стрімко розвиватись.

13 листопада в Києві відбулось засідання соціалістичних партій України, і було прийняте рішення про утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське повстання. 14 листопада члени Директорії прибули до Білої Церкви, яка і стала центром повстання. На той час у Білій Церкві стояв Окремий загін Січових Стрільців (приблизно 1500 солдатів). Січові Стрільці були опорою всієї Директорії.

Однак, все ж таки відчувався брак добре дисциплінованих та озброєних солдатів. Учасники повстання боялись зустрітись із німецькою армією в Києві, частини якої нараховували 200 тисяч солдатів. Розглядався план про видачу зброї населенню Києва, для підтримки повсталих, однак цього все одно було недостатньо. Але, скориставшись тяжкою ситуацією в Німеччині, представники Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет. За свідченнями Скоропадського, Директорія схилила на свій бік німців та деякі збільшовичені українські частини, пообіцявши їм землю та дозвіл на пограбування Києва.

15 листопада на стінах київських будинків з'явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли Січові Стрільці в м. Біла Церква, роззброїли сотню Державної Варти.

14 грудня 1918 року Павло Скоропадський зрікся влади та емігрував.

Січневе повстання (у деяких джерелах Січневий заколот)

Збройний виступ у Києві 16 (29) січня — 22 січня (4 лютого) 1918 року, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Української Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ. Повстання тривало сім днів та прискорило падіння влади Центральної Ради в Києві.

Київські більшовики заздалегідь (від початку радянсько-української війни) готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста радянських військ. Подібна тактика використовувалася більшовицькою партією:

  • по-перше, для відтягування українських сил із антибільшовицького фронту,
  • по-друге, для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. Вона полягала в тому, що при наближенні російських революційних загонів в українських містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Це давало можливість стверджувати, що радянську владу встановлювали українські трудящі за допомоги революційного російського війська. У такий спосіб була встановлена радянська влада в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. На черзі була столиця Української Народної Республіки — Київ.
Центром підготовки до збройного виступу проти Центральної Ради став завод «Арсенал». Щоб запобігти збройному виступу, 5 (18) січня загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста, заарештували низку більшовицьких діячів. Був закритий орган Київського комітету РСДРП(б) — газета «Голос социал-демократа». Для остаточної ліквідації більшовицького осередку на «Арсеналі» планувалося вивезти звідти запаси вугілля, що мало призвести до зупинки виробництва та закриття заводу. Довідавшись про це, 15 (28) січня робітники «Арсеналу» провели мітинг і вирішили вчинити опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, що охороняли склад конфіскованої зброї, зброю повернули на завод. Того ж дня на спільному засіданні Київського комітету РСДРП(б) з міською радою робітничих і солдатських депутатів у приміщенні Комерційного інститутуарсенальці запропонували почати повстання негайно. Присутні на засіданні делегати від двох українських полків пообіцяли його підтримати. Збори обрали для керівництва ревком у складі Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга та інших. Штаб повстання розмістився в будинку № 47 по Великій Васильківській вулиці.

Повстання почалось тієї ж ночі виступом на заводі «Арсенал». До нього приєднались робітники інших підприємств міста, частина вояків з українських полків — Богданівського, Шевченківського та полку імені Сагайдачного. Головна мета повстання зводилася до того, щоб оточити будинок Педагогічного музею, де перебувала Центральна Рада, скинути її та проголосити в Києві радянську владу в особі Харківського ЦВК Рад та Народного Секретаріату.

Вранці 16 (29) січня 1918 року представники Київської ради робітничих та солдатських депутатів вручили Українській Центральній Раді ультимативні вимоги: передати владу Радам і роззброїти українські військові частини. Центральна Рада відхилила їх — натомість зажадала беззастережної капітуляції. З вечора в місті поновилися збройні сутички. Головні сили повсталих зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Повстанцям вдалося зайняти залізничну станцію Київ-Товарний, звідти вони повели наступ, наближаючись до центру міста — Великої Васильківської вулиці та Хрещатика. Особливо небезпечними були дії червоногвардійців Подолу, яким вдалося захопити Старокиївську поліцейську дільницю на Софійській площі та готель «Прага» на Володимирській вулиці неподалік від будівлі Центральної Ради. 17 (30) січня в місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. У місті майже не було надійних військ, які підтримували Центральну Раду, проти повсталих воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, Вільне козацтво. Частина розпропагованих більшовиками вояків українських полків виступила на їхньому боці, інші військові тримали нейтралітет. Не було єдиного командування, військами керували два штаби — коменданта міста Михайла Ковенка і командувача Київським військовим округом Миколи Шинкаря. У Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались нейтральними спостерігачами, але ані повстанці, ані українська влада не зробили жодного кроку, аби залучити їх на свій бік. Те ж саме стосується і київських мешканців, які в масі своїй співчували більшовикам, а не українцям.

У той самий час, 15–25 січня (28 січня–7 лютого) в Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня (1 лютого) вона звернулась до киян з відозвою, в якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ. Становище почало виправлятись після 19 січня (1 лютого), коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Михайла Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. 20 січня (2 лютого) повстання на вулицях Києва придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму завод був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого). На місці було розстріляно понад 300 його захисників. Проте, згідно з останніми публікаціями очевидців Cимон Петлюра не дозволив масового розстрілу.

Січневе повстання тривало сім днів, воно призвело до численних жертв як серед повсталих, так і українських вояків. У ході вуличних боїв було нанесено руйнування місту. Київський комітет більшовиків виконав свою задачу: виступ у Києві затримав нечисленну українську армію, відтягнув на себе війська з Полтавщини і Чернігівщини, що полегшило просування більшовицьких загонів з Росії. Українські сили, стомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти військам на чолі з Михайлом Муравйовим, які вже 22 січня (4 лютого) зайняли Дарницю і мости через Дніпро та розпочали обстріл міста з важкої артилерії, а за чотири дні, 26 січня (8 лютого) 1918 року, повністю оволоділи Києвом.

17 лютого близько 750 загиблих під час повстання було поховано у братській могилі в Маріїнському парку. У жовтні 1927 року над могилою встановили невеликий пам'ятник. У грудні 1967 року на цьому ж місці відкрили новий пам'ятник (із застосуванням барельєфа з довоєнного пам'ятника) роботи скульпторів Василя Вінайкіна і Володимира Климова, архітектор Василь Гнєздилов.

Махновський рух (в літературі відомий як «махновщина», «махновці»)

Збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна; з 1 вересня 1919 р. — Революційна повстанська армія України.

Загони отамана Махна вели збройну боротьбу проти: австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, у 1918–1921роках — проти білогвардійців, військ Радянської Росії.
Район операцій загонів Махна простягався: від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махна та інші селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.
27 вересня 1919 року махновцями розбито біля с. Перегонівка Уманського повіту Київської губернії білогвардійські 1-й Сімферопольський, 2-го Феодосійський, Керч-Єнікальський, 51-го Литовський полки та інші частини. Повстанська армія прорвалася у тили Денікіна.

28 вересня — 14 жовтня провадився рейд махновської армії з Київщини на Катеринославщину по тилах денікінців, у ході якого повстанцями були взяті міста: Єлисаветград 2 жовтня, Олександрівськ 5 жовтня, Гуляйполе 7 жовтня, Бердянськ 8 жовтня, Маріуполь 14 жовтня, і практично зруйновано тили денікінської армії.

5 січня 1920 в Олександрівськ (Запоріжжя) вступили загони отамана Нестора Махна та одночасно частини Червоної армії. Вже 6 лютого командуючий Південно-західним фронтом О. І. Єгоров видав наказ про знищення загонів отамана Махна в районі Гуляйполя.

27 вересня 1920 з Біловодська штаб отамана Махна по телеграфу запропонував уряду УСРР почати переговори про перемир'я та спільні дії проти білогвардійців. По прийнятті пропозиції повстанська армія Махна припинила збройні дії проти радянської влади. 29 вересня війська отамана зайняли Старобільськ. Махно підписав звернення до всіх повстанських махновських загонів, в якому поінформував про досягнуте перемир'я з радянською владою і наказував припинити ворожі дії проти Червоної армії і радянських установ.

Армія Махна відіграла певну роль у захопленні Криму більшовиками. Протягом усього вересня тривали переговори між махновцями та більшовиками. Під час цих переговорів більшовики вели діяльну агітацію серед махновців для того, щоб залучити їх до активного виступу проти Врангеля. Більшовицькі агітатори мусували факт смертного вироку отаману Володіну, винесеного свого часу білими. Згодом довготривалі переговори завершились підписанням угоди. 2 жовтня 1920 у Старобільську Нестор Махно від імені голови ради Революційної-повстанської армії України (махновців) підписав з урядом Радянської України угоду про союз та співробітництво. З 12 жовтня махновська армія брала участь у бойових діях проти Врангеля. 18 жовтня в Харкові відбулося підписання угоди між урядом радянської України та повстанською армією Махна. 23 жовтня загони Махна вибили сили Врангеля з Олександрівська. 27 жовтня загони вступили до Гуляйполя, 28 жовтня — до міста Великий Токмак.

У ніч на 8 листопада махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія призвела до виходу військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху всієї Кримської операції. 15 листопада махновські війська разом з більшовиками зайняли Євпаторію.

А вже 25 листопада 1920 року центральне управління надзвичайних комісій України направило всім губчека телеграму з вимогою арешту махновців. 26 листопада видано наказ арміям Південного фронту від командуючого збройними силами України і Криму Фрунзе — вважати Махна і махновців «ворогами радянської республіки і революції»; війська Червоної армії отримали задачу обеззброїти махновські загони та очистити УСРР від «залишків бандитських зграй». 5 грудня надійшла директива арміям Південного фронту ліквідувати «махновщину» в найкоротший термін. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».

1921 року останні махновці були розбиті, а сам Нестор Махно покинув країну.

Григор'євське повстання (Григор'євський заколот, григор'євщина, травнева військово-політична криза в УСРР)

Найбільше повстання проти більшовицької влади в Україні, що послідувало за виступом сформованих в Херсонській губернії полків 6-ї Української радянської дивізії Української радянської армії під командуванням Григор'єва. Основні події повстання відбувалися з 7 по 31 травня 1919 року і, разом з діями повсталих військових частин, супроводжувалися низкою антибільшовицьких виступів населення. В кінцевому підсумку, це призвело до радикальної дестабілізації режиму в УСРР («травневої військово-політичної кризи»).

Разом з Вьошенським повстанням на Дону, травневі події в Україні відіграли ключову роль в розвалі радянського тилу на Південному фронті Громадянської війни влітку 1919 року та наступних успіхах Добровольчої армії, а також в зриві планів радянської інтервенції в Південну Європу на допомогу «червоній» Угорщині.
Після падіння Гетьманського уряду, Директорії відновленої Української Народної Республіки не вдалося за короткий час створити стійкі регулярні військові формування. Значна частина армії Директорії УНР складалась з розрізнених напівпартизанських частин, які були сформовані харизматичними українськими отаманами-патріотами, колишніми офіцерами російської імператорської армії, для боротьби з австро-німецькими окупантами та їх посіпаками — гетьманцями генерала Скоропадського. В ході наступу більшовицької Червоної армії на Україну взимку 1918—1919 року, повстанські частини масово переходили на бік більшовиків, будучи незадоволені політикою Директорії УНР та приваблені соціальними гаслами радянської влади. Такий же поворот настроїв спостерігався і на селі в цілому. Як правило, повстанські загони, що оголосили про свою радянську орієнтацію, у повному складі, на чолі зі своїми командирами («отаманами», «батьками»), включалися до складу армії Радянської України, номінально отримуючи найменування військової частини. Слід зазначити, що повстанські полки були сформовані за територіальним принципом головним чином із селян-українців, колишніх солдатів та унтер-офіцерів російської імператорської армії, добре навчених та з бойовим досвідом Першої світової війни. Одним з найбільших повстанських з'єднань, включених на початку лютого 1919 до складу Української радянської армії, була 6-ти тисячна Херсонська дивізія армії Директорії УНР, очолювана Никифором Григор'євим, яка отримала назву 1-а бригада Задніпровської Української радянської дивізії, а в квітні 1919 за рахунок мобілізованих в місцевих повітах військовиків була переформована в 6-ту Українську радянську дивізію під командуванням того ж таки Григор'єва, який успішно діяв на Півдні України.

Але згодом настало погіршення відносин із більшовиками. У кінці квітня 1919 р. РНК був прийнятий декрет, що скасовував виборність командного складу. 7 травня 1919 р. Григор'єв отримав категоричний наказ командарма 3-ї Української радянської армії М. Худякова припинити безлади або скласти повноваження комдива. Чекісти Особливого відділу армії намагалися заарештувати Григор'єва, але були схоплені і розстріляні солдатами, що підштовхнуло його до рішучих дій. У григор'ївських частинах були заарештовані комуністи-політпрацівники, 8 травня 1919 р. М. Григор'єв видав Універсал «До народу України і бійців Червоної армії», де закликав до загального повстання проти більшовицької диктатури в Україні та оголосив про цілі своєї боротьби.

Для боротьби з повстанням, більшовицький уряд робив надзвичайні заходи: пройшла мобілізація комуністів, робочих, радянських службовців, комсомольців і членів єврейських соціалістичних партій. Близько 10 тисяч солдатів було терміново перекинуто з Росії.

Вже 14 травня три групи військ (30 тисяч солдатів), під командуванням К. Ворошилова і О. Пархоменка, почали загальний контрнаступ з Києва, Полтави і Одеси. 18 травня Рада Оборони Радянської України оголосила терор проти партій українських лівих есерів і українських соціал-демократів «незалежників», як таких, що надихали повстання.

18 травня проти григор'ївців виступили частини під командуванням Махна. Махно видає відозву «Хто такий Григор'єв»?, де називає отамана «розбійником», «контрреволюціонером», «авантюристом», «провокатором-погромником».

У другій половині травня григор'ївських повстанців несподівано швидко вдалося розгромити і локалізувати в степових районах Херсона. 19 травня 1919 року група кременчуцького напряму під командуванням П. Єгорова зайняла Кременчук, Дніпровська військова флотилія та батальйон імені Спартака Феофана Ільїна — район Черкас. З півдня наступали частини Дибенка і Пархоменка. З'єднавшись з групою Єгорова, вони зайняли Кривий Ріг, станцію Долгонцово. Силами трьох червоних військових груп вдалося оточити район повстання.

21 травня григор'ївці зазнали поразки на Київському напрямі. 22 травня червоними була зайнята Олександрія — центр повстання. 23 травня була узята Знаменка, 26-31 травня частини одеського напряму (командир В. Голубенко) витіснили григор'ївців з Миколаєва, Очакова, Херсона. Херсонський полк повсталих здався, і його командира було розстріляно. Тоді ж були розстріляні найближчі однодумці отамана Григор'єва — Горбенко і Масенко. У кінці травня основні сили григор'ївців остаточно переходять до тактики партизанської війни. Ю. Тютюнник з двома тисячами повсталих («Повстанський кіш») відірвався від головних сил Григор'єва і, вийшовши до містечка Шпола, відвів свій загін на з'єднання з силами Петлюри. 14 липня «кіш» Тютюнника влився в армію УНР. З 15-23 тисяч повстанців у отамана залишилися трохи більше трьох тисяч, ще близько двох тисяч пішли до різних дрібних місцевих отаманів, які номінально вважали Григор'єва своїм вождем.
Після поразки М. Григор'єва, уряд УСРР здійснив спробу корекції свого політичного курсу. На вимогу ЦК РКП(б) до складу РНК УСРР були введені представники партії боротьбистів.

Нарощуються зусилля по реорганізації Червоної армії. У червні 1919-го були ліквідовані (приєднані до Збройних сил РФРСР) Українська радянська армія Збройних сил УСРР та Український радянський військовий комісаріат (міністерство). Управління Українського фронтурозформовано. За серйозні прорахунки відсторонені командувач Збройними силами УСРР та Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко, командувачі трьох українських радянських армій — С. Мацілевський, А. Скачко, Н. Худяков. Війська усіх трьох Українських радянських армій були переформовані в звичайні номерні стрілецькі дивізії єдиної радянської Робітничо-селянської Червоної армії, причому більшість командирів були усунуті від справ або репресовані. 6 червня, незважаючи на заяви про відданість «революційній справі», був оголошений «поза законом» Н. Махно, а його начальник штабу і сім командирів розстріляні. Був розстріляний комбриг А. Шарий-Богунський. При спірних обставинах загинули колишні повстанці начдив Н. Щорс, комбриги В. Боженко, Т. Черняк.

РНК УСРР продовжував спроби здійснення «жорсткого курсу»: в Україні не були скасовані хлібна монополія і продрозкладка.


Денікінщина

Політичний режим російських білогвардійських військ. Існував 1919 – на поч. 1920 у формі військової диктатури на значній території України та Півдня Росії.

25 грудня 1917 (7 січня 1918) організатори Білого руху генерали О. Каледін, Л. Корнілов і М. Алексєєв ухвалили рішення про створення Добровольчої армії, яку 31 березня (13 квітня) 1918 очолив генерал-лейтенант Антон Денікін.
Центр Денікінщини – м. Катеринодар (нині м. Краснодар, РФ). Від травня 1918 в А. Денікіна були свої представники при уряді гетьмана П. Скоропадського.
Денікін сприяв антиукраїнській діяльності організацій «Киевский национальный центр», «Объединенный центр», товариства «Русь».
Тисячі добровольців з території України вступали до денікінської армії, а після повстання Директорії в її лавах опинилася і значна частина гетьманського оточення та представників місцевої влади.
Від кінця листопада 1918 Добровольча армія отримувала зброю і обмундирування від країн Антанти й США, до її складу увійшла частина кораблів Чорноморського флоту.
31 серпня 1918 створено найвищий орган цивільного управління при командуванні Добровольчої армії – Особливу нараду. За положенням від 15 лютого 1919 вона поєднувала функції РМ і Державної ради колишньої Російської імперії.
Восени утворено: Харківську, Київську і Новороську області на чолі з генерал-губернаторами із необмеженими повноваженнями (їм підпорядковувались губернатори, начальники повітів і волостей). На підставі угоди від 8 січня 1919 Добровольчу і Донську (командувач – генерал П. Краснов) армії об'єднано у Збройні Сили Півдня Росії (ЗСПР) на чолі з А. Денікіним. Білогвардійці захопили: Північний Кавказ, Крим, навесні та влітку 1919 підрозділи генерала В. Май-Маєвського окупували Донбас. 12 червня 1919 А. Денікін визнав владу «верховного правителя Росії» Олександра Колчака. У липні 1919 ЗСПР, що налічували понад 150 тис. багнетів і шабель, 500 гармат, 1,9 тис. кулеметів, розпочали наступ на Москву.
Денікінці, які окупували значну частину України, зокрема Київ, заборонили укр. мову в школах, церквах, громад. і держ-установах, чинили терор, насильство і грабежі, проводили численні реквізиції; прикриваючись обіцянками, що їх мав здійснити денікін. режим після встановлення громадянського миру, влаштовували погроми укр. шкіл, клубів, громадянських газет тощо.
Об'єднані Армія УНР і УГА 30 серпня 1919 після відступу рад. військ вступили до Києва, але без бою передали його білогвардійцям. Восени одне з найбільших з'єднань Армії УНР – Галицький корпус – перейшло на бік денікінців. Наприкінці 1919 ЗСПР зазнали нищівних поразок від більшовицьких військ. Зокрема 6 листопада їх підрозділи залишили Чернігів, 19 листопада – Бахмач, 10 грудня – Полтаву, 12 грудня – Харків, 16 грудня – Київ, 30 грудня – м. Катеринослав (нині Дніпро). 30 грудня 1919 А. Денікін скасував Особливу нараду й створив другий уряд – при головнокомандувачеві ЗСПР, а 4 січня 1920 прийняв від О. Колчака титул «верховного правителя Росії». Однак це не врятувало становища: 20 січня 1919 більшовики зайняли Херсон, 30 січня – Миколаїв, 7 лютого – Одесу, а 1 березня вийшли на лінію Мозир–Овруч–Коростень–Летичів–р. Дністер. 16 березня 1920 у Новоросійську створено третій уряд при ЗСПР на чолі з А. Денікіним, але 4 квітня 1920 він зрікся влади на користь Петра Врангеля і виїхав до Константинополя.

Врангелівщина

Політичний режим російських білогвардійських військ на Півдні України у квітні – листопаді 1920. Після провалу наступу на Москву війська генерала А. Денікіна та кризи його режиму на Півдні Росії залишки білогвардійського війська зосередились у Криму. 4 квітня 1920 А. Денікін офіційно передав командування Збройних Сил Півдня Росії генералу Петру Врангелю, який 16 серпня у Севастополі сформував з монархістів, октябристів і кадетів уряд Півдня Росії на чолі з О. Кривошеїним.
Основною метою новоствореного уряду була реставрація імперії у вигляді федерації. На цьому шляху П. Врангель відмовився від ідеології «єдиної і неділимої Росії», пообіцяв Дону й Кубані не порушувати автономію прав козацтва, зробив ряд кроків до пошуків контакту з урядом УНР, зокрема 10–14 вересня у Севастополі велись переговори із укр. військовою делегацією на чолі з полковником І. Литвиненком, яка запропонувала умови військово-політичного протибільшовицького союзу: визнання УНР самостійною державою, передача їй Чорноморського флоту, координація військових дій, організація місцевої української влади. П. Врангель заявив, що він обов'язково дійде до політичного порозуміння з Україною, однак через ускладнення військово-політичної ситуації наступний тур переговорів так і не відбувся.
Одним із найголовніших нормативних актів врангелівського уряду був «Закон про землю», покликаний нормалізувати стосунки із селянством шляхом проведення радикальної аграрної реформи. За цим законом основна частина земель передавалася виборним повітовим та волосним земельним радам, які мали виробити місцеві норми землеволодіння й поділити землю, що переходила у повну приватну власність за умови внесення у державний хлібний фонд 20 % середньостатистичного річного врожаю протягом 25 років.
Аграрною реформою П. Врангель намагався прихилити до себе укр. селянство й використати повстанський рух у боротьбі з більшовиками, а також поповнити свою армію і забезпечити стабільність тилу. Робітникам уряд обіцяв захист від зловживань підприємців, французським союзникам – концесію на всі українські залізниці, три чверті видобутку нафти і чверть донецького вугілля.
Успішний наступ поляків підштовхнув П. Врангеля до активних воєнних дій: 6 червня 1920 він розпочав наступ проти більшовицьких частин на Півдні України, до 24 червня захопив Північну Таврію, а протягом літа – Південну Катеринославщину (нині Дніпроп. обл.), м. Маріуполь (нині Донец. обл.), Олександрівськ (нині Запоріжжя), Синельникове (нині Дніпроп. обл.). Однак через відсутність резервів закріпити успіх білогвардійцям не вдалося. Реввійськрада РРФСР, утворивши окремий Південний фронт на чолі з М. Фрунзе, 16 жовтня 1920 підписала воєнно-політичну угоду з повстанською армією Н. Махна про спільні дії проти врангелівців.
Під загрозою оточення білогвардійці відступили за укріплення Перекопського перешийка, взяти які більшовицькі війська змогли лише ціною значних втрат. П. Врангель не чинив опору, однак капітулювати відмовився, а 14 листопада (разом з флотом) відплив до Константинополя. Рештки його армії і багато цивільних осіб морським шляхом евакуювалися до Румунії, Туреччини та у країни Африки (зокрема до Тунісу, Алжиру, Єгипту). Значна частина білогвардійських солдатів і офіцерів, які не захотіли їхати на чужину і залишилися в Криму, згодом була розстріляна більшовиками.

Повстанський рух в Україні 1918-1922-го і пізніших років

Масовий збройний рух українського селянства і частково робітництва, що спрямований на захист соціальних здобутків, зокрема права на вільне володіння землею та засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і окупаційних режимів в Україні, за народну владу і далі за національне і соціальне самовизначення українського народу.

Спершу обмежений своїм соціальним спрямуванням й анархістський характером, повстанський рух в Україні набирав поступово все більше національного змісту й оформився у виразну політичну визвольну боротьбу українського народу.

Стихійний у своїй основі повстанський рух в Україні не був об'єднаний в ініціативі й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного плану дій. Неусталені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежності нації. Ідеологія і мета повстанського руху в Україні з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їхніх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих повітів чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й інших повстанських груп чи з'єднань.

Основною організаційною формою повстанського руху в Україні були місцеві (сільські, волосні) й повітові повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючись на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об'єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх районах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного і одного провідного центру, повстанські організації створювалися і діяли з власної ініціативи. Тому у політичній тактиці повстанців були чималі розбіжності.

Внаслідок більшовицького терору і військових операцій впродовж літа 1921 в Україні були ліквідовані головні повстанські осередки, а більшість їхніх отаманів були вбиті у боях або розстріляні.
У історичних працях і публікаціях радянської доби повстанський рух в Україні замовчується або знеславлюється як «бандитизм», учасники цього руху представлені як «бандити», які ніби не мали будь-яких ідейних, соціальних чи політичних мотивів.

Наведені нижче списки вилученні з книг Віктора Савченко та Василя Вериги.
В фондах «Постоянного совещания по борьбе с бандитизмом» зберігається документ — «Список банд в Украине» (станом на травень 1921 року). На основі цього документу і складений наведений нижче перелік:

1) 1—й, 2—й повстанські райони. Херсонська губернія, південні повіти. Приблизно 1 тисяча чоловік.
2) 3—й повстанський район. Катеринославська губернія, правобережні повіти. Приблизно 1 тисяча чоловік.
3) 4—й повстанський район. Херсонська губернія, північні повіти. Приблизно 1,6 тисяч чоловік.
4) 5–й, 6-й повстанські райони. Подільська губернія. Приблизно 3,5 тисяч чоловік.
5) 7—й повстанський район 2—а група. Київська губернія, Уманський повіт. Приблизно 1 тисяча чоловік.
6) 8—й повстанський район 2—ї групи. Київська губернія, південні повіти (Чигирин — Холодний Яр — Звенигородка — Корсунь). Приблизно 4,5 тисяч чоловік.
7) 9—й повстанський район. Волинська губернія. Приблизно 0,7 тисяч чоловік.
8) 10—й повстанський район 2—ї групи. Київська губернія, північні повіти. Приблизно 1,6 тисяч чоловік (56).
9) 11—й повстанський район. Чернігівська губернія. Приблизно 2 тисячі чоловік (15).
10) 12—й, 14—й повстанські райони. Полтавська губернія. Приблизно 5 тисяч чоловік (30).
11) 15—й, 16—й, 18—й, 19—й повстанські райони. Катеринославська губернія, лівобережні повіти. Приблизно 5 тисяч чоловік (90).
12) 17—й повстанський район. Північна Таврія. Приблизно 0,5 тисяч чоловік (10).
13) 20—й, 21—й, 22—й повстанські райони. Харківська губернія. Приблизно 3,5 тисяч чоловік (40).


Драбівське повстання

Серія виступів сільського населення проти примусової колективізації на Драбівщині (Лубенський і Прилуцький округи, колишній Пирятинський повіт Полтавської губернії), нині Черкаська область у 1920-1930-х роках.

Подробиці виступів, імена учасників і подробиці придушення повстання залишаються маловідомі до нашого часу.

Варто пам'ятати, що колишній Пирятинський повіт — це старий козацький край, земля вільних людей по волі Божій, а не царській чи панській. Чимало уродженців краю у 1917-1920-х рр. брали участь у боротьбі за громадське народовладдя під різними гаслами і прапорами, перебували у лавах «Вільного козацтва» і «Червоного козацтва» Української Республіки. Більшість місцевого трудового селянства-козацтва підтримувало боротьбу за народовладдя, революційні гасла, розбудову Української Республіки. Після ініціатив, здійснених керівництвом Радянського Союзу у Москві у 1929-1930-х рр. у багатьох людей уривався терпець, частина людей, нерідко колишніх фронтовиків і партизан бралася за зброю.

У справі під назвою «Гренадери» (Драбівське повстання) проходили учасники повстанських груп цілої низки сіл. На чолі руху стояли селянські повстанкоми, керовані підрайонними комітетами із сіл Перервинці, Свічківка та Білоусівка.
Повстання мало відбутися навесні 1930 року, але було перенесене на весну 1931 року. Та одна з груп у селі Перервинці не була згодна на перенесення строку, вирішила виступити самостійно і встановила дату виступу — 6 квітня 1930 року.
За вказівками підрайонного комітету виступили кілька населених пунктів: Перервинці, Митлашівка та Драбів. Кількість повсталих досягла більш ніж 100 осіб. Повсталі селяни були озброєні гвинтівками, обрізами та револьверами-«наганами». Мали вони й холодну зброю.

Під час збройного виступу було вбито 7 сільських активістів-комнезамівців, здійснено напад на станцію Драбів, де було захоплено і перервано телеграфно-телефонний зв'язок, підпалено будинок Нарсудута захоплено зброю, що там зберігалася. До повстання були готові й інші групи селян — із сіл Филиповичі, Круподеринці та Білоусівка.

Силами Лубенського та Прилуцького ДПУ воно було ліквідоване. Під час слідства було заарештовано 89 активних учасників повстання. 20 з них було розстріляно, інші отримали різні терміни ув'язнення. Всі засуджені по справі Драбівського повстання були реабілітовані у 1989 році.

Розгром Драбівського повстання і арешт повстанських груп не припинили діяльність повстанців у інших селах. Ті повсталі селяни, котрим вдалося уникнути арешту, пізніше об'єднались вже в Пирятинському районі, де вчинили низку пограбувань і терактів проти представників сільської радянської влади.

Існує також погляд на цю справу, що: "більшовики, аби поширити серед населення інформацію про –"ворогів народу", надавали цим справам гучні кодові назви, як приклад, так звана справа «Гренадери» спрямована проти українських вчителів з Полтавщини. Своїх ідеологічних противників більшовики знищували методами терору. Ці методи були поставлені в ранг державної політики і здійснювались проти провідних українських політичних діячів, зокрема, й за кордоном."

Селянські повстання 1929—1932

Повстання проти більшовицького режиму 1929—1932. Офіційний курс більшовицького режиму на суцільну колективізацію сільського господарства й проведення її «в історично мінімальні строки», на «насаджування колгоспів і радгоспів у сільське господарство», на загострення «класової боротьби» на селі, розкуркулювання, грабіжницька хлібозаготівельна та фіскальна політика, закриття церков створили наприкінці 1920-х рр. нестерпне становище на селі. Це спричинило зростання селянського опору: за 10 місяців 1929 Державне політичне об'єднання УСРР зареєструвало 1120 випадків підпалів, побиття, убивств комуністів і сільських та колгоспних активістів, які впроваджували більшовицький курс на селі. За оцінкою генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, розмах «куркульського терору» на Україні 1929 р. зріс у 4 рази у порівнянні з 1927.

На селі вороже сприйняли мобілізованих для колгоспизації українського села т. зв. двадцятип'ятитисячників: «Нам не треба диктатури пролетаріату», «Геть диктатуру пролетаріяту, при якій селянам не можна жити!», «Лише приватне господарство є основою держави. Колективи є перехідною сходинкою до комуни, а комуна — це чума для селянства» (Могилівська округа).

Для упередження протесту, що наростав в українському селі, до 9 лютого 1930 було заарештовано 11685 осіб. Відповідно до директив з Москви розкуркулення і виселення куркулів здійснювалися як військова операція ДПУ УСРР. Для її проведення в районах формувалися особливі загони з озброєних партійців і комсомольців, а в округах — із чекістсько-військового резерву, комуністів, комсомольців, піших і кінних частин міліції. До кожної округи прикріплювалися війська ДПУ і школи міліції (оперативний наказ ДПУ УСРР від 11 лютого № 4472).

Форсуючи темпи колективізації, більшовицьке керівництво УСРР визначило 199 т. зв. районів суцільної колективізації; у лютому 1930 їх число було збільшене до 309, тобто до понад половини всіх районів УСРР. Насаджування колгоспів викликало протидію селян: вони почали масово розпродувати майно і худобу, зросла кількість втікачів у міста, на будови й шахти Донбасу; почастішали спроби перейти на територію Польщі й Румунії. «Куркульський опір колективізації, починаючи з другої половини грудня, всемірно зростає» (інформація ДПУ УСРР до ЦК КП(б)У 20 березня 1930). Зросло число антиколгоспних листівок, колгоспи трактувалися в них як «друга панщина», поширилися заклики до боротьби за самостійну Україну, апелятиви до національних лідерів («Батько Петлюра, встань, прокинься, подивися, як стогне Україна» (с. Катеринівка Проскурівської округи та ін.). В офіційному листуванні спротив колгоспизації часто називався «волинкою», оскільки селяни чинили запровадженню колгоспів відвертий або прихований опір.

Заворушення охопили численні області, в тому числі УСРР. Більшовики запроваджували все нові і нові плани придушення повстань і натикалися на все нові і нові осередки, все більші і більші масштаби та чисельність незадоволених.

За однією із версій, для остаточного зламу опору селян був розроблений план Голодомору 1932-1933 років.

Розстріляне відродження (також Червоний ренесанс)

Духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х рр. XX ст. в Українській СРР, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, і яке було знищене сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше він вжив цей термін у листі до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — запропонувавши його як назву антології української літератури 1917—1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко.

Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду. Вона представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, зокрема російської (на 1 жовтня 1925 року в Українській СРР нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Саме у цей період Україна мала несправджену змогу вирішити питання своєї незалежності. За ці два десятиліття майже всі етнічні українські землі були підпорядковані Москві. Крім УСРР, українські землі увійшли до різних держав (Польська республіка, Чехословацька республіка, Королівство Румунія), що надало можливість митцям бути включеними в інонаціональне літературне життя і сприяло його оновленню та визначенню як окремого.

У цей час приходить нова генерація, з моральним тягарем перемог і поразок боротьби за національну незалежність, з розумінням свого шляху України у світовій історії, незалежних у судженнях, з розмаїтими ідеями щодо розвитку української літератури, коли, за висловом С. Павличко, література «дістала значно ширшу, ніж будь-коли, аудиторію. Зростав рівень освіти цієї аудиторії. Вперше в літературі працювала велика кількість письменників та інтелектуалів. Уперше українські науковці говорили з кафедр національних університетів. Уперше бурхливо диференціювалися окремі мистецькі напрями, групи, школи. Однак тенденція до модернізації культурного життя співіснувала з самого початку з паралельною тенденцією до його підпорядкування ідеології, а потім і до повного знищення.».
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Західна Україна», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Основними складниками світогляду новітньої еліти були бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. Переважно це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, а підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямі працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур. Культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, переслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації. Найхарактернішою рисою, притаманною культурі Української СРР тих років, була її заідеологізованість. Культурні зрушення, що відбувалися в Радянському Союзі протягом довоєнних п'ятирічок, у тому числі оволодіння грамотою мільйонами, формування нової генерації інтелігенції, розвиток науки, літератури, мистецтва — більшовицька партія розглядала як складові так званої культурної революції, основним змістом якої вона вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина справила негативний вплив на культурні процеси в Україні, ускладнивши й спотворивши їх.
Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору — становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто були страчені, померли в концтаборах чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те, що більшість з них були реабілітовані ще наприкінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою. Замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що в цілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка, і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втекти з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишнястав слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм і стилів та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена й велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади й таким чином належать до покоління діячів початку XX століття, а не 1920–30-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР. Дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.

Проголошення Карпатської України самостійною державою

До 1938 року Закарпатська Україна належала до Чехословаччини і офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 її почали називати Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» була заборонена, оскільки підтверджувала належність цієї землі до України, що лежала за Карпатами.

У 1938 році після Мюнхенської змови почалося членування Чехословаччини. Лідери українофілів, русофілів та локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономію на чолі із русофілом А. Бородієм, яка швидко дискредитувала себе надто відвертими зв'язками з Польщею та Угорщиною, тому крайовий уряд очолив Августин Волошин, лідер українофілів, ініціатор створення товариства «Просвіта», священник, викладач, письменник, драматург.

У січні 1939 було створено Українське національне об'єднання – політичну організацію закарпатського населення, яка виступала за створення суверенної держави.
На 13 лютого 1939 року призначили вибори до парламенту – сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання. 85% населення підтримали сувернітет.

15 берзня 1939 року на засіданні сейму було проголошено самостійність Карпатської України. Сейм ухвалив закон:
1) Карпатська Україна є незалежна Держава.
2) Карпатська Україна є республікою з президентом, вибраним сеймом.
3) Державна мова Карпатської України – українська.
4) Барви державного прапора Карпатської України – синя та жовта.
5) Герб Карпатської України – тризуб.
6) Національний гімн – «Ще не вмерла Україна».

Президентом Карпатської України став Августин Волошин.

Але вже 14 березня 1939 року угорські війська вдерлися в Закарпаття. Німеччина дозволила їм анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Великої Британії заявили про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові 17 березня 1939 року.
Опір чинила Карпатська Січ – армія Карпатської України. Ще у вересні 1938 року в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже в Хусті була реорганізована у «Карпатську Січ», очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Але, не зважаючи на існування сейму та армії, державність Карпатської України не була стійкою. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за підтримки нацистської Німеччини. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати. У травні 1945 року радянська військова контррозвідка силоміць захопила в Празі А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний чоловік не витримав допитів і на 52-й день після арешту помер у Бутирській тюрмі.

Проголошення незалежної держави в Закарпатті продемонструвало не тільки непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, але й те, що за умов політичної ізоляції та важкої міжнародної обстановки ця держава не могла існувати без зовнішньої підтримки.

Акт відновлення Української Держави

Проголошення 30 червня 1941 року Українськими Національними Зборами, з ініціативи Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери, декларації про відновлення Української держави,— важлива подія в історії українського народу й в історії українського націоналістичного руху новітнього часу.
За планами революційної ОУН це був перший етап — перший крок до проголошення відновлення Української Держави у Києві.

Значення Акту підкреслене актуальністю його обговорення та оцінювання протягом десятиліть як українським суспільством, так і за його теренами.

Україна та українські політичні сили напередодні Німецько-радянської війни опинилися у надзвичайно складному становищі. Воно обумовлювалося поділом українських етнічних земель між різними державами, неоднорідністю та незгуртованістю українських організацій у Європі, антиукраїнською політикою головних геополітичних гравців того часу,— Великої Британії, Франції, СРСР, Німеччини, Італії, що не передбачала можливості підтримки українців у намаганні відтворення Української Соборної Самостійної Держави,— та ворожою репресивною діяльністю щодо українців Угорщини, Польщі, Радянського Союзу, а також, пізніше, Німеччини.
На тлі підготовки до війни варто розглядати Україну в різних аспектах. В аспекті підготовки СРСР Й. Сталін проводив розгром України в 30-ті роки. В аспекті підготовки Німеччини — її керівництво підтримували український націоналістичний рух. Сподіваючись, що нацистсько-радянське зіткнення відкриє перед українським народом можливості боротьби за державне усамостійнення України ОУН співпрацювала з німцями. Англія і Франція поступалися Гітлерові на Заході сподіваючись, що він, врешті-решт, піде походом на Україну.

Загальна ситуація
За створеною у підсумку Першої світової війни версальською системою Україна була,— за підтримки Великої Британії, Франції та США,— розчетвертована. За наслідками революції в Російській імперії та Жовтневого перевороту українські землі, захоплені армією більшовиків, теж були розірвані на дві частини між УСРР та РСФРР.
Українські етнічні землі на початок 1939 року були поділені між Радянською Росією (767 тис. км², 42,2 млн. мешканців з яких до Української РСР належало 451,8 тис. км² із близко 26 млн. українців, що складали 80 % мешканців), Польщею (132,2 тис. км², 10,2 млн. мешканців із яких близько 6,5 млн., або 64 % були українцями), Румунією (17,7 тис. км², 1,4 млн. мешканців із яких 875 тис. або 63 % були українцями) та Чехо-Словаччиною (14,9 тис. км², 760 тис. мешканців із яких 560 тис. або 73 % були українцями).
Внаслідок подій 1939—1941 років ці землі були перерозділені військовою силою між Німечиною, СРСР, Угорщиною та Румунією.

Український самостійницький рух становив загрозу для цих держав. Усі вони, на певних етапах розвитку подій, що передували Другій світовій війні, розігрували у своїх інтересах «українську карту», не зважаючи на інтереси самих українців.

1939 року була проголошена незалежна українська держава на теренах Закарпаття — Карпатська Україна. Після проголошення автономії у складі Чехо-Словаччини (22 листопада 1938 року), Польщею та Угорщиною, за підтримки Німеччини та російської агентури, були вжиті заходи до її ліквідації, разом з ліквідацією Чехо-Словаччини у березні 1939 року. Райхсканцлер Німеччини А. Гітлер дозволив Угорщині анексувати Карпатську Україну і тим показав московському керівництву, що Німеччина не збирається розв'язувати українське питання. Вже 10 березня Й. Сталін у доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) відреагував на ці дії. 23 серпня Третій Райх і Радянський Союз підписали таємну угоду про поділ Східної Європи на «області державних інтересів» Німеччини та СРСР, якою, серед іншого, передбачався і поділ українських земель.
Українські організації у Європі,— під час європейської кризи в роки, що передували Другій світовій війні,— мали надію на сприятливий розвиток подій для відновлення самостійної української держави й провадили певну політичну діяльність, йдучи на взаємодію з урядовими колами та спецслужбами деяких європейських країн — Великої Британії, Польщі, Німеччини. Маючи перед собою одну стратегічну мету — створення незалежної соборної української держави — вони обирали різні шляхи її досягнення.

Українські політичні сили поділялися на два фронти: інтервенційний та революційно-визвольний.
Інтервенціоністи чекали, що збройна сутичка окупантів України з третьою силою автоматично створить ситуацію, за якої питання відновлення самостійної української держави стане на порядку денному і буде кимось вирішене. Отже, українцям варто очікувати на той сприятливий момент, яким можна буде скористатися.
Прибічники революційно-визвольної концепції вважали, що українцям в часи очікуваної сутички Німеччини й СРСР не варто займати очікувальну позицію, «чіпляючись до чийогось воза, чи плентаючись у хвості подій» з таких причин: по-перше, досвід визвольних змагань 1917—23 pоків переконливо показав, до чого доводить відсутність у провідної групи власної ясної ідеї і власної ініціативи та узалежнення української справи від того, до чого «змусять обставини»; по-друге, не було ні теоретичних, ні тим більше реальних підстав припускати, що внаслідок Другої світової війни повториться вигідна для відновлення української держави ситуація, яка була 1917 pоку; по-третє, не було найменших ознак того, що майбутній противник СССР — гітлерівська Німеччина,— сама зініціює становлення української справи згідно з інтересами українського народу. До того ж, з принципових і престижних мотивів політичний провід мусив мати власні плани дій і сам створювати ситуацію, в якій Україна буде дієвою силою, а не слухняним знаряддям в чужих руках. І хоча революційно-визвольний шлях незрівняно важчий і вимагає багато жертв, але вся історія України вчила, що український народ може здобути незалежність тільки власною боротьбою.
Поділ українських сил на прихильників інтервенціонізму, тобто узалежнення української справи від планів інших держав, та на прибічників орієнтації на власні сили, не тільки поставив по один бік — Організацію Українських Націоналістів, а по другий — всі інші українські політичні угрупування, але, напередодні нацистсько-більшовицької війни, виявився основною органічною причиною розколу ОУН в 1940 році.

Акт відновлення Української Держави було проголошено з балкону будинку товариства «Просвіта» у Львові (Площа Ринок, 10). На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

Варто зазначити, що «Актом» проголошено «відновлення», а не (первинне) «проголошення» Української держави, тобто формально було збережено традицію існування УНР і ЗУНР (теж в екзилі) від часів Визвольних Змагань 1917-21 рр. Теж слід звернути увагу й на те, що в «Акті» проголошуються союзницькі наміри з боку новопостаючої України («буде тісно співдіяти») щодо ВеликоНімеччини лише за важливої умови, що «… / Третій Рейх — С. П./ допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації».
Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну понад 6 тисяч бандерівців, розділених на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5000 осіб), Кіровоградщині (1100), а також в Донбасі і Криму.

Акт був негативно сприйнятий як керівництвом Третього Рейху, тау і Радянського Союзу. Після його проголошення Адольфом Гітлером був виданий наказ до знищення ОУН. Незабаром Бандера та його оточення були заарештовані гестапівцями і вислані у табори. СССР використовував подію 1941 року в якості ще одного важеля антиОУНівської пропаганди.

Шістдесятники

Назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше виявила себе творчо на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М.Горбачов, О.Яковлев; філософи О.Зінов'єв, М.Мамардашвілі, Ю.Левада, політологи О.Бовін, Ф.Бурлацький, редактори масмедіа — В.Коротич, Є.Яковлєв, С.Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали: письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.
Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1959-60 рр. Клуб творчої молоді "Сучасник" в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Початок 1960-х
Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.
Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожум'яка.
З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію. Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, Микола Шеремет, Михайло Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Для поезії шістдесятників було характеристим оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Кінець «відлиги»
Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.
Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965–1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В.Коротич, І.Драч, В.Дрозд, Є.Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л.Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б.Мамайсур, В.Голобородько, Я.Ступак).
Ще інших, що не припиняли опору, було заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, Ірина Калинець, Ігор Калинець, В.Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Шістдесятники у мистецтві
Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В.Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Роман Іваничук, Ірина та Ігор Калинці, Г.Кириченко, Ліна Костенко, Борис Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук; художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, В.Кушнір, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Стефанія Шабатура; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Лесь Танюк; перекладачі Григорій Кочур та Микола Лукаш.

Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні

Складова дисидентських рухів 1960—1980-х в СРСР. Інакомислячі люди, які були незадоволені політикою Союзу.

Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:
  • український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство),
  • рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні рухи за повернення на історичну Батьківщину),
  • рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),
  • рух за соціально-економічні права.
Поширення дисидентства в 1960–80-х рр. в СРСР, у т.ч. і в Україні, стало реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х рр. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.

Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через "самвидав" публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких викривалися вади радянського суспільства ("Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Право жити" Ю. Бадзьо, "Етноцид українців в СРСР" С.Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом.
У 2-й половині 1950-х – на початку 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального націоналізму: "Союз борців за звільнення України" (середина 1950-х рр., у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956–61, поширював свій вплив серед населення Львівської області), Український національний фронт (1964–67, у Львівській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Донецькій областях); деякі спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська спілка (1960–61, у Львівській обл.), "Українська національна комуністична партія" (1971–72, м. Київ), "Партія національного прогресу" (кінець 1970 – початок 1980-х рр., у м. Горлівка).
Якщо націонал-комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на розв'язання національних проблем і домагалися побудови незалежної Української держави, то чимало інших організацій і груп ("Підпільний центр "Свобода"" у м. Костянтинівка Донецької обл., "Демократичний союз соціалістів" у смт Серпневе Одеської обл., "Боротьба за громадську справедливість" у Миколаївській обл., "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей" у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від їх національної приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку радянського суспільства.


Проголошення незалежності Украї́ни

Шлях, що пройшов український народ від Декларації про Державний суверенітет (16 липня) до проголошення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її Незалежності (24 серпня), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України.
Формування легітимного переходу всієї повноти влади денонсацією союзних угод про утворення СРСР (співзасновником якого була УРСР), пов'язаних розпадом СРСР.
Період від формування законодавства на проголошення державності, її символів та систем функціонування її народного господарства, армії тощо, закладених Декларацією про державний Суверенітет.

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Це була не перша декларація такого типу у СРСР:
  • 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР
  • 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР
Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 на з'їзді КПУ прийняла резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.
Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що обов'язки Президента СРСР М. Горбачова виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).
ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська.
Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.
Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної сили на території УРСР.
Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним.
19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Так в м. Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності ДКНС злочинною і антиконституційною. В Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС. Під впливом РУХу 20 серпня зібрана позачергова сесія депутатів міста Донецька, якою дії ДКНС засуджені і оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламенту України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.
Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі противників, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед них в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили провал заколоту 22 серпня 1991 р. Радянський період в історії країни завершився.
Провал путчу мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської влади.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України.
22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989—1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:
На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум.
Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 84,18 %. Із них позитивно відповіли 90,32 %.
Протягом року йшов процес утвердження державних атрибутів.
Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримали ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко поліпшиться, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

Помаранчева революція (Майдан)

Кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004 як реакція на заяву опозиції про масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.
Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні області країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.
Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу здобув Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових революцій», що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

З 2006 року Україна ставала парламентсько-президентською республікою.

Революція Гідності

2010-го року президентом України було обрано Віктора Януковича, який швидко почав розширювати власні повноваження. Україну було перетворено на президентсько-парламентську республіку. Невирішеною лишалася зовнішньополітична орієнтація держави.

Подією, яка викликала соціальний вибух, стала неочікувана відмова президента підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом. Ця новина збурила українське суспільство.
Виступи протестувальників у Києві почалися 21 листопала 2013 року. Тоді ж у соціальних мережах вперше виник термін "Євромайдан".
22 листопада протестувальники з'явилися в Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Ужгороді, Львові.
24 листопада у Києві відбулася найбільша за період президенства Януковича маніфестація, яка налічувала до 150 тис. учасників. Колони маніфестантів розтягнулися від Бульвару Шевченка до Європейської площі. Мітинг на Майдані Незалежності прийняв документ під назвою "Вимоги Євромайдану", який складався з трьох пунктів: відставка Азарова, проведення 27 листопада позачергової сесії Верховної Радиьз прийняттям ще не прийнятих євроінтеграційних законів і підписання Януковичем у Вільнюсі угоди про асоціацію з Євросоюзом. На Майдані незалежності було встановлено 15 наметів.
Саміт у Вільнюсі відбувся 28 і 29 листопада. Янукович поїхав у Вільнюс, але заявив там, що підписання угоди Україною не на часі. Тоді протестувальники вирішили залишитися на Майдані Незалежності і почали вимагати від парламентської опозиції розпочати процедуру імпічменту президента.
В ніч на 30 листопада Майдан оточили 2 тис. бійців "Беркуту", які почали розганяти протестувальників.
1 грудня, в річницю референдуму 1991 року, який проголосив незалежність України, на майдани і вулиці Києва вийшло від 500 тис. до 1 млн громадян. Цього дня було створено Штаб національного спротиву, який розмістився в Будинку Профспілок. До Києва почали з'іжджатися протестувальники з усіх міст України.
У ніч на 11 грудня уряд зробив нову спробу розігнати Євромайдан, який не зазнав успіху. Їхні противники спорудили навколо барикади висотою до кількох метрів. На віче 14 грудня Євромайдан висунув нову вимогу: повернутися до легітимної конституції 2004 року.
Понад місяць президент утримувався від активних дій, думаючи про реакцію світової громадськості. 16 січня 2014 року пропрезидентська більшість у Верховній Раді прийняла пакет законів, спрямованих на звуження конституційних прав і свобод громадян. Вимога про підписання угоди про асоціацію відійшла на другий план. Євромайдан почав переростати у революцію, яка отримала назву Революція Гідності.
22 січня 2014 року у День соборності України було застрелено кількох активістів. Наступні жертви отримали назву Небесна Сотня. Одночасно в Києві та інших містах розпочалося захоплення будівель адміністрацій. Протистояння із силовиками перейшло у критичну фазу 20 лютого. У цей день Верховна Рада голосами 236 депутатів прийняла антиурядову постанову "Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України''. Після цього Янукович на зустрічі з лідерами опозиції і європейськими міністрами погодився на дострокові президентські вибори не пізніше грудня. Обидві сторони вирішили повернутися до конституції 2004 року. Парламент зобов'язав Кабінет Міністрів, СБУ, МВС і Міноборони припинити застосування сили, заборонив використання будь-яких видів зброї та спецзасобів проти громадян і наказав усім силовим підрозділам повернутися до місця постійного базування.
22 лютого міліцейська охорона адміністрації Президента України почала залишати свої пости. Після цього Янукович покинув будівлю і подався до резиденції у Межигір'ї, а 23 лютого покинув Київ. Того ж дня Верховна Рада констатувала, що Янукович самоусунувся від виконання президентських обов'язків і прийняла рішення провести позачергові вибори Президента України.

Основним геополітичним наслідком Революції став вихід України із зони впливу Росії в економічній та політичній сферах, та відносне зменшення залежності від Росії в культурній сфері.

В економічній сфері вихід України із зони впливу Росії відбувся через істотне зменшення залежності від критичного для економіки України імпорту з Росії енергоносіїв. Цьому сприяли два чинники: збільшення експорту енергоносіїв з Європи; зменшення внутрішнього енергоспоживання через війну на сході України та російську інтервенцію до Криму. Також зменшення залежності відбулось через розрив торгових відносин з Росією: внаслідок введення проти Росії міжнародних санкцій через її агресію проти України; та ведення Росією торговельної війни проти України («Сирна війна», «Шоколадна війна», знищення санкційних продуктів тощо).

В політичній сфері зменшення залежності було досягнуте як в наслідок наявності військового протистояння між Україною і Росією, так і через очищення політичної системи України від проросійських сил в результаті проведених в Україні виборів Президента, парламентських та місцевих виборів.

У військово-політичній сфері було скасовано позаблоковий статус України, що ознаменувало вихід України з буферної зони між Західним світом і Росією, та розпочато масштабну реформу Збройних сил України.

Революція започаткувала новий виток зовнішньої і внутрішньої політики України та світі, який відчутний і донині.

Натурфілософія
Liberté, Égalité, Fraternité!
Можна як завгодно ставитися до змін, але не можна заперечувати їхнього значення та походження від самої людської природи.
Хай же ж вони надихають майбутні покоління романтикою протистояння і черговий раз доводять, що існуюче - не базова складова життя і не остаточний вирок до його фіналу.

Використані джерела:

Дякуємо за увагу!
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website